Читати книгу - "12 польських есеїв"

Загальне пожвавлення інтелектуального життя в Польщі після Жовтня 1956 року позначилось і на відродженні есеїстики. Першими нагадали про себе історики мистецтва – Ян Бялостоцький («П’ять віків роздумів про мистецтво», 1959; «Мистецтво дорожче від золота», 1963; «Мистецтво й гуманістична думка», 1966), Мечислав Порембський та Мечислав Валліс. На рубежі 50-60-х років зусиллями Павла Ясениці та Мар’яна Брандиса відроджується історичний есей. Істотно на нього вплинула французька школа Аналів, запровадивши в практику комплексне – пов’язане і з економікою, і з соціологією, і з етнологією та культурою – дослідження історії. Засновник цієї школи, Марк Блок, легендарна постать французького руху опору, був добре знаний і шанований у Польщі: його фундаментальна праця «Похвала історії» (1959) була перекладена й видана тут протягом року – на чверть століття раніше, ніж з’явився російський переклад. З цією школою були інтелектуально пов’язані Антоній Мончак, Бенедикт Зєнтара, Броніслав Ґеремек. Часто й охоче звергались до есеїстики творці варшавської школи досліджень світогляду – Зиґмунт Бауман, Єжи Шацький, Анджей Валіцький.

У 60-х роках, після періоду демонстративного розриву з традицією, настає час замилування минулим, міфом, повернення до джерел і віднайдення коренів європейської культури, «відновлення значень», як це окреслила згодом Марія Яніон. До цього напрямку належить есеїстика Збіґнєва Герберта («Варвар у саду», 1962 та пізніша збірка есеїв “Натюрморт з вудкою”), Ришарда Пшибильського («Et in Arcadia ego», 1966), Мечислава Яструна («Середземноморський міф», 1962; «Свобода вибору», 1969; «Мандрівка до Греції», 1978), Ярослава Івашкевича («Петербург», 1976; «Подорожі до Італії», 1977; «Подорожі до Польщі», 1977). Знаменно, що найбільше уваги приділено культурі середземноморській, котра трактується як колиска і основа культури європейської. Водночас це й усвідомлення занепаду міфу. «Варвар» зі згаданої збірки Гербертових есеїв – не лише прозорий натяк на становище східного європейця, а й своєрідний діагноз сучасної цивілізації. Автор, зрештою, й не приховує, що минуле для нього – це лише привід поміркувати про сучасне. «Оскільки більшість сторінок цієї книжки присвячена середньовіччю, – пише він у вступі, - я вирішив включити до неї також два історичних нариси про альбігойців і темплієрів, з яких видно усе сум’яття й оскаженілість доби» (курсив мій. – О.Г.). Обидва нариси – «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» та «Оборона темплієрів» – прочитуються зокрема і як звинувачення тоталітаризмові. Докладний опис методів, якими видобувались зізнання, викликав у читачів щонайвиразніші асоціації. Важко не догледіти гіркої іронії автора у словах уявного захисника темплієрів, звернених до інквізиції: «Поступ цивілізації (…) полягає зокрема в тому, що на зміну примітивним знаряддям для розтрощування черепів прийшли слова-довбні, здатні вражати людину також психічно». Пізніший аналіз тоталітарної «новомови», здійснений зокрема Міхалом Ґловінським, буде значно докладнішим і точнішим, але суть поставленого діагнозу залишиться незмінною.

Дискусія про становище мистецтва в тоталітарному суспільстві й моральну поставу митця, що розпочалася у 50-х роках, не завершилася, по суті, й досі. Величезного розголосу набула книжка Чеслава Мілоша «Поневолений розум» (1953), опублікована невдовзі по тому, як її автор після короткого періоду співпраці з комуністичною владою вирішив залишитися на Заході. Український читач мав змогу ознайомитися з більшою частиною її розділів у журналі «Всесвіт» (1991), або й із повним перекладом, виданим на Заході ще 1980 року (у перекладі покійного Богдана Струмінського). Пізнавши зблизька витончені механізми поневолення інтелекту тоталітарною ідеологією, Мілош описав у своїй книжці чотири типи поведінки митця в тоталітарній системі, на прикладі чотирьох легко впізнаваних, хоч і не пойменованих, польських письменників. Не лише це, а й загальний зміст книжки спричинив велетенський галас як у самій Польщі, так і на еміграції. Коли одні таврували автора як зрадника і наклепника, другі намагались догледіги в його книжці самовиправдання й апологію колабораціонізму з комуністичним режимом. До дискусії підключилися й українські мислителі-еміґранти, зокрема Юрій Лавріненко опублікував 1959 року в паризькій «Культурі» (у перекладі Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського) статтю «Література межової ситуації», де теж спробував показати чотири типи суспільної поведінки на прикладі чотирьох визначних українських письменників з СССР. На відміну, однак, від Мілоша, він намагався показати не способи поневолення митців комуністичною ідеологією, а радше способи опору й самозахисту.

Також у «Культурі» та в інших виданнях польського Літературного Інституту в Парижі у першій половині 60-х років з’являються есеї Александра Вата, зібрані згодом у книжці «Світ на гаку і під ключем» (1985). Головна їхня проблематика – взаємини між мистецтвом і владою в комуністичній державі («Кілька нотаток про зв’язки між совєтською літературою й дійсністю», «Читаючи Терца», «Ключ і гак», «Достоєвський і Сталін»).

У Польщі тим часом набуває великої популярності філософська есеїстика, чи не найвизначнішим майстром якої був Болеслав Міцинський (зібрання творів передчасно померлого автора побачило світ 1969 року й істотно вплинуло на інтелектуальне життя країни). Учасник філософського семінару славетного Владислава Татаркевича, приятель Віткація та Юзефа Папського, він присвятив свої найважливіші есеї інтелектуальним портретам видатних філософів – Канта, Кузена, Декарта. Водночас його есеїстика була спробою з’ясувати причини кризи європейської культури й поквитатися з тоталітаризмом гітлерівським.

Утім, значно більший розголос мали есеї Лешека Колаковського, котрий початково займався проблематикою лібертинізму XVIII-XIX ст., виявляючи вже тоді нахил до творення власних притч та філософських оповідок. Його есей «Жрець і блазень» (1959) майже відразу потрапив до канонічних текстів польської гуманістики. Згодом подібної популярності набули «Культура і фетиші» (1967), «Присутність міфу» (1972), «Чи диявол може бути спасенний?» (1982), «Цивілізація на лаві підсудних» (1990).

На відміну від англосаксонських країн, наукова есеїстика в Польщі не надто поширена, а все ж має свою видатну постать – Станіслава Лема. Його збірки есеїв («Summa techno-logiac», 1964; «Філософія випадку», 1968), присвячені проблемам новітньої цивілізації та футурологічним прогнозам, наближаються в багатьох аспектах до філософської есеїстики. Натомість «Високий замок» – суміш автобіографічної повісті та есею – пропонує не менш захопливу подорож у протилежний бік – у минуле.

Від 70-х років у Польщі розвивається незалежний (по суті, підпільний) видавничий рух, стаючи врешті, від початку 80-х років, могутньою альтернативою офіційному друкові. Поряд з газетами і журналами в цьому так званому «другому обігу» з’являється маса книжок – публіцистика, проза, есеїстика, переклади, – що їх не пропускала до «першого» (офіційного)