Читати книгу - "Вільховецька легенда, Нагорняк Володимир"

Б'юся не за славу;
не для себе повертаю –
вірю в праведний вогонь.
— Що тебе там жде, Устиме— –
— Той вогонь, в якім згорю я,
розігріє серце хлопа,
льодове від панських кривд.
 
А для того варто жити!
І не гріх – за те померти!..
 
Ось і берег…
гнаним вовком
я верну до тебе, краю…
 
 
10. ЛІСНИЧИЙ
Спить лісничий. Господарські,
В мозолях, розкинув руки.
Одинак. Жона померла –
Залишила двох синів.
 
Ось вони, на другім ліжку,
Два дубочки молоденькі,
А. як батько, роботящі
І веселі – два сини.
 
Хата ця – його руками –
Помагали панські люди,
І ділилися останнім
У скрутні для нього дні.
 
А тепер – достаток повний:
У хліві – свиня, корова
І телятко вже нівроку,
І казенний вороний.
 
 
Є город, лиш далеченько,
Там сини господарюють
Під його отецьким оком…
Тьху! – собака на подвір'ї…
 
І чого, та серед ночі,
Ґвалт підняла. Мабуть, звір знов
Прискакав якийсь на запах…
Розбудила і синів.
 
Треба вийти. Ось гвинтівка,
Тихо скрикнули сінешні:
— Що таке— Ніяк то люди…
Хто такі?! Чого вам треба?! –
 
А у відповідь – мовчання…
— Хто там є?! Стріляти буду!!! –
Й наче вистріл:
— Кармелюк!..
 
11. ОТАМАНОВА СЛЬОЗА
— Як життя у вас, лісничий— –
Каганець хитнувся трохи,
Тіні стінами пробігли
І застигли у кутку.
— Ще нічого, отамане…
Трішки краще, аніж гірше…
До синів: "Песиголовці,
Ви дасте поїсти людям?!"
— Восени були жандарми –
По хатах тебе шукали;
Пили, кляті, безпробудно;
Грабували всіх і вся.
— Вже сіріє, господарю,
Нам уже пора в дорогу.
Бачу – добра ти людина;
То ж ходімо – проведеш…
А сини твої – щасливий!,?
Як сини мої в дитинстві;
Імена, як у моїх…
- Дядьку-дядьку, ви вже йдете?..
Ще побудьте… Ми покажем
Що росте в нас на городі…
І який Рябко учений…
І які дерева в лісі…
Ще побудьте… Трішки.. Дядьку…?
І уперше… аж не вірять…
Побратими аж не вірять…?
Отаманова сльоза…
Били різками – не було;
Шомполами – ні, не було;
Тричі вирок – ні, не було;
А тут – діти – і сльоза!.. 
 
 
 
12. КАРМЕЛЮКОВІ ВІЛЬХИ  
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Гроші дати – душу згублять;
Дать пістоль – уб'ють чужу.
 
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям:
Подарую вам, хлоп'ята,
Три малі вільхові щепи.
 
Вільха – дерево незнане
В нашім ріднім понизов'ї,
Височить воно в Карпатах
На осонцених узгірках.
 
Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам'ять
У майбутнього про нас.
 
 
 
 
 
 
 
 
…А ВІЛЬХИ ШЕЛЕСТЯТЬ!..  
                               (Розділ 2)
      ВСТУП
Три вільхи,
наче долі три.
три долі-вільхи,
як три сонця;
життєві падали вітри
на них;
вони одні віконцем
були старому та синам
у світ майбутній.
 
Звідки нам,
закритим часом,
як дверима,
знать про що там
думалось під ними…
лиш здогадатись…
Хай хоч те
в рядках невмілих
розцвіте.
 
Дністер – безпечний.
Як хлопчисько.
Біжить крізь вічність.
Що йому?..
Бо й сам він – вічність:
вчора – близько,
та й позавчора – не крізь тьму;
йому тумани - покривала;
а сльози – води;
гнів – не гнів;
його б ми, діти,
розпитали б,
якби він говорити вмів;
не вміє й досі…
Берегами – холодні
скали-письмена,
що пам'ять вічну зберігали;
ми ж не читали… 
не вина: нам, смертним,
вічність не дана.
Стекло Дністром
води немало…
немало підневольних літ
пройшло…
 
Кармелюка нестало…
кармелюкові вільхи у селі
та дух бунтарський
залишився;
підріс Карпенко;
об'явився.
та ну командовать-кричать,
та ну наводити порядок…
а син лісничого Остап
нового пана
конокрадом назвав;
у війську вже, солдат;
а старший син –
той став лісничим;
змінив Юхима на посту;
той оженивсь;
живе в селі, і кличе
до себе батька. 
 
Мову ту старий,
хоч і прийма до серця,
але відказ дає весь час:
- На мене, синку,
ти не сердься –
я тут привик
зорю стрічать;
тут – все життя;
твоя тут мама;
тут вільхи
Кармелюк садив –
святе,
що я на старість маю;
чим я живу, лісний;
а ти іди в село, в народ, Іване…
одне ж, прошу,
запам'ятай:
якщо для них
ти станеш паном,
сюди й стежинки 
не питай!
 
1. ХВОРОБА
- Захирів батько… мов колода,
Лежить у хаті… і мовчить…
- Було й раніше: у негоду
Він думи думає – не спить…
 
— Та ні, це, мабуть, вже надовго
Скрутило, щоб не говорив…
— Оце ще клопіт маю! Добре…
І так вже вчасно – серед жнив…
Я дуже вас прошу, Мотрино,
Побудьте з батьком… Заплатю,
Гостинців дам, пішли в хатину…
 
— Іване, тю на тебе, тю!
Щоб я з безбожником таким,
Котрий малим лиш церкву бачив…
— Та що ви взялися в боки:
Усяк слабий по богу плаче.
Ви  трави  знаєте, біду
Відводите… Ну, що ви знов!..
На днях, скажіть йому, зайду:
Жнива – а я ще й економ!
 
2. СПОВІДЬ
- Це вже кінець прийшов, Мотрино:
Давай карету-домовину,
Кажи дорогу на той світ;
Земний уклін всім і привіт…
 
- Безбожнику, побійся бога:
Не в рай, а в пекло жде дорога…
Ти в бога каяття просив?!
— Не страшно – я ж у пеклі жив!
На тому світі чи на сім ?
Лиш переїду в інший дім.
Одного жаль: Ріжок покину;
Тебе не буде там, Мотрино,
А то би молодість згадали…
 
— Мовчи!.. За батюшком послали…
Собака, чуєш, заскавчала,
Приїхав, мабуть… Ти ж гляди,
Покайся, чесно соблюди
Церковний наш порядок… — Іди,
Поклич, бо вже подвір'ям зирить;
Хай проспіва й тікає з миром.
 
3. СМЕРТЬ ЛІСНИЧОГО ЮХИМА
           (Розповідь Мотрини)
— Я тайну сповіді не знаю:
Її від смертного ховають;
Лиш знаю: батюшка був довго,
Надвечір в бричку сів. Не богу
Повідав тайну сповіді, а пану
Карпенку. Як же той кричав,
Громи та блискавки кидав!..
 
"Я ті прокляті деревини –
Хай відійде до домовини! –
Під корінь, бидло, всі зрублю!!!
Такого я не потерплю!!!"
 
І вирішив на слові тому
Івана зняти з економа.
Петра назначив. Наказав,
Якщо той в мирі хоче жити,
Івана треба посадити…
Петро – то сволоч; він узнав –
Іван давав потрохи жита
Бідняцьким сім'ям… Розказав
Петро це пану…
 
…В суботу рано
Старий Юхим уже пристав…
 
4. ПОХОРОНИ
Ховали всім селом Юхима.
В Ріжку. У лісі. Серед вільх.
З напіввідкритими очима
В насмішці небо бачив він.
 
Схрестились руки вузлуваті,
Тендітна танула свіча…
І чувся голос глухуватий:
"Я тут привик зорю стрічать…"
 
Івану чувся. Мов дитина
Ридав над батьком літній син;
І ліс, що батько смертний кинув,
"Прости!" пробачення просив…
 
"Тут – все життя; твоя тут мама;
Тут вільхи Кармелюк садив;
Святе, що я на старість маю,
Чим я живу лісний… а ти…"
 
… З рук перша грудка полетіла
В могильну яму, і – прощай…
 
…На вільхи хмарка сіра сіла,
Дощ-сльози крапати почав…
 
5. ПЕРШИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ
Петро і пан,
між них собака,
надвечір кралися до вільх;
ніхто й додуматись не міг,
не мав і гадочки…
Блищало
лезо сокирняне
в Петра за поясом;
прийшли –
зламать хотіли – не змогли –
зрубали хрест;
зухвалля п'яне
їх захопило через край;
до вільхи стали:
— Ну… Рубай!..?
Петро – сокиру;
в руки плюнув
і розмахнувсь –
на землю плюхнув,
неначе лантух;
пан підняв:
— Ти що?!
— Та наче хтось стріляв…
— Не знаю нащо тебе брав –
Сокиру дай!;
… Та знову – постріл;
Петро упав…
 
 
6. ПАН КАРПЕНКО
Три дні гарячка пана пила –
Шляхтянка-жінка голосила
Вже як по мертвому… Ожив
Аж на четвертий день: — Скажи –
Служанці мовив ти Петрові…
— Ви, пане, мабуть, нездорові:
Петра ж убили… — Як убили?!
— І в землю вчора вже зарили!
— А я, було подумав, він…
— Тоді ж ,у лісі, коло вільх…
— По-християнськи поховали?..
— Та краще б не питали:
Лише рідня і копачі,
І більше ні душі.
 
… На п'ятий день, ще спозаранку,
У бричку Сірого й Каштанку
Велів Карпенко запрягти:
— Я не прощу таку обиду –
До губернатора доїду!!!
 
…Днів через три дійсно
Приїхав з військом…
 
7. ДРУГИЙ ПОХІД НА ВІЛЬХИ
Село затихло. Заніміло.
Сховалось в глиняних хатках.
Жаби сріблясті у ставках
Замовкли. Лячно та невміло
Мигтіли зорі. Дикий страх –
Молодик хмарами вкривався…
…Похід на вільхи розпочався
Уже на другий день, в обід.
До лісу – строєм, слід-у-слід,
Лиш перед лісом оглянулись:
Диміла Карпівка –
Горіли панські скирди…
Гасить щосили прибігали,
Але куди вже там – пропало:
Обід пожежа розпочала,
А мала добрий апетит!..
 
8. ЗРУБАТИ ЇХ!..
Раненько в двір,
де жив Іван,
прийшли солдати;
з ними – пан:
— Не знаю ти палив чи ні,
та це однаково мені!,
сокиру – і до вільх –
зрубати їх!!!
Інакше ?
в порошок, згною
тебе і всю твою рідню!!!
До завтра мусиш
їх зрубати.
до завтра!!! –
і пішли від хати…
 
9. І ВІН ПІШОВ!..
…і він пішов…
тривожно вечір
палив червоним
небеса;
хитався ліс –
сокиру ніс;
зоря на лезі,
наче кров;
він йшов;
і плакав;
але йшов;
тяжким,
тяжким був крок;
земля
словами отчими
благала:
"Тут – все життя;
Твоя тут мама;
Тут вільхи
Кармелюк садив…
А ти?.."
Слова-грудки
з-під підошов;
він йшов;
і плакав;
але йшов…
 
Минула ніч;
на ранок пан
у хату преться:
— Де Іван?!
— У ліс пішов,
нема і досі…
 
Щосили бричка
по дорозі
до лісу мчить –
грудки летять,
аж глядь –
а вільхи
шелестять!!!
...а вільхи
шелестять…
 
10. ВІЛЬХОВИЙ БУНТ
Сокира в бричці;
в руки взяв;
і розмахнувся –
і упав на землю,
куля прямо в серце…
 
Не цим скінчилося усе це:
лишень Карпенка поховали –
солдати суд свій розпочали;
до вільх зігнали мужиків,
і не жаліли батогів…
 
Тільки перестали –
село сусіднє запалало;
вони – туди за мить,
аж глядь горить
маєток в дальшому селі;
отак, в сідлі,
коней ледь не загнали,
до Кам'янця домчали.