Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— На квартиру до інженера Бревуса.

— Для чого? — ще більше здивувався Туляков.

— Бо Великий князь там.

— А що трапилося?

— Повісились інженер, — кивнув водій.

— Що? — Туляков аж підстрибнув на місці, вдарився головою об стелю авто, але наче й не помітив, такий був здивований. — Як повісився?

— Та як, головою в зашморг, як зазвичай вішаються, — пояснив водій.

— Коли?

— Вчора. Знайшли вже сьогодні вранці. Їхня імператорська високість дуже сумують, — зітхнув водій.

— Та звісно ж! Інженер — давній товариш! Господи, як же так? — Туляков розгублено схопився за голову.

— А хто цей інженер? — спитав я. Намагався зрозуміти, що для мене віщують ці новини. Може, відпустять мене додому, та і все?

— Товариш Великого князя, заступник генерала Вернандера, помічника воєнного міністра Сухомлінова. Як же так? Бревус! — Штабс-капітан тільки головою крутив.

— Несподіване самогубство? — зрозумів я.

— Та зовсім! Грім серед ясного неба! Бревус, такий служака! Він був весь у роботі! З ранку до вечора, часто і в вихідні! Лише Великий князь час від часу міг витягнути його на балет чи в ресторан.

— Може, хворів? — почав я перебирати версії можливих причин самогубства.

— Хто? Бревус! — Штабс-капітан нервово засміявся, наче я сказав щось дурне. — Та він був здоровий, наче бик. Ходив на роботу і з роботи пішки. Три версти в будь-яку погоду. Вдома займався гантелями і обливався холодною водою. Пив мало, не курив. Господи, та всі думали, що він вічно житиме!

— Можливо, якісь нездорові забавки? Морфій чи карти?

— Та ну що ви, Іване Карповичу! Який там морфій! Це йому було не потрібно!

— Звідки ви знаєте?

— Хоча б звідти, що раз на тиждень Великий князь збирає друзів у лазнях. Я там буваю, Бревус теж бував. І якби він уживав морфій, ми побачили б сліди на його руках. Що ж до карт, то покійний їх зневажав. Я не можу його навіть уявити з картами.

— Тоді, може, щось у родині? Наприклад, зрада жінки? — далі запитував я.

— Він був неодружений.

— Скільки йому було років?

— Сорок чотири, він швидко робив кар’єру.

— Сорок чотири роки і неодружений? — здивувався я. — Його не цікавили жінки?

— Та ні, думаю, що цікавили. Іване Карповичу, Петербург — велике місто, тут питання жіночої уваги легко вирішується і без одруження. Господи, Бревус повісився! Я ж його бачив кілька днів тому у Великого князя! Ну як так? — зітхав Туляков.

— Можливо, проблеми з грошима стали причиною цього страшного вчинку? — далі перебирав я варіанти.

— Навряд чи. Він отримав спадок від батька, до того ж мав пристойну зарплатню, яку не треба було витрачати на родину. Хоча десь три тижні тому він попросив у борг двісті рублів. Звісно, я дав, бо у грошових питаннях він був украй педантичний.

— І він віддав борг? — спитав я.

— Та ні. Але я не хочу зараз думати про гроші! — скривився Туляков. — Бревус, Бревус, ну як же так! Уявляю, як засмутився Великий князь! Вони з інженером товаришували вже стільки років!

Ми під’їхали до чотириповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. Ще на сходах я почув якийсь дивний звук. Він лунав з-за дверей, на яких була табличка «Дмитро Григорович Бревус, інженер». Двері були незачинені, ми зайшли. У квартирі гримотів якийсь механізм, розмовляли люди. Квартира невелика, але з хорошими меблями. Три кімнати. Спальня, вітальня і кабінет. У ньому щось і шуміло.

— Великий князю, ми прибули! — доповів штабс-капітан, коли побачив чоловіка середнього зросту з акуратною борідкою, лисуватою головою і сумним поглядом. Чоловік був у цивільному. Якщо придивитися, помітною ставала його схожість із государем. Це і був Великий князь Сергій Михайлович.

— О, Іване Карповичу, — він спробував усміхнутися, але це йому не вдалося. — Вибачте, що зустрічаю вас такими новинами. Але це самогубство просто збило мене з ніг.

— Висловлюю вам своє співчуття, Ваша імператорська високосте, — вклонився я.

— Можна просто Великий князь. — Сергій Михайлович закрутив головою. — Я досі не можу повірити, що він це зробив.

— А що це діється? — звернув я увагу на шум, який заповнював квартиру.

— Це відчиняють сейф Миті.

— Для чого?

— Він узяв із Міністерства секретні документи. Дуже секретні. Він очолював у міністерстві департамент артилерії. Там дані про озброєння і запаси снарядів. Він порушив посадову інструкцію, бо за чотири дні засідання Закупівельного комітету мав підготувати рішення. Мусив працювати вдома. — Великий князь перейшов на шепіт. — Я дуже сподіваюся, що ті документи у сейфі. Бо якщо ні, то це буде страшний скандал. Там же інформація про всю нашу артилерію! — Великий князь витер чоло.

— Ви думаєте, ті документи можуть зникнути? — спитав я.

— Я боюся, що Митя їх загубив. Це дуже на нього не схоже, він завжди був украй педантичним, але ж це могло статися з кожним. Хвилинне розслаблення, він міг залишити теку з документами десь у кав’ярні чи загубити, коли йшов додому. Коли побачив, що накоїв, то поліз у зашморг. Він би не пережив ганьбу і суд.

— Суд? — здивувався я.

— Звісно, суд! Воєнний час, надсекретні документи, за які ворожі розвідки ладні віддати все! Був би суд і суворе покарання. Митя вирішив не чекати. Він був занадто правильний! — Великий князь ледь не плакав. — Господи, прошу, аби документи були у сейфі! Прошу!

Він склав руки і почав молитися. Ми зі штабс-капітаном відвернулися. Шум продовжився, я зрозумів, що вже працювали свердлом. Вийшов із вітальні, зазирнув до кабінету. Там було кілька людей. Троє поліцейських і один чоловік у брудному одязі, що працював дрилем. Мені здалося, що я десь його бачив раніше. Я повернувся до вітальні. Великий князь безпорадно дивився на мене.

— Вибачте, Іване Карповичу, я викликав вас заради іншої справи, але зараз не можу нічим іншим займатися, — сказав Сергій Михайлович.

— Великий князю, не турбуйтеся про мене, — заспокоїв його я. — А хто відчиняє сейф?

— Поліція залучила якогось злочинця. Поляк, грабував банки, потім його відправили на каторгу, звідти втік, нещодавно його затримали в Петергофі. Сказав, що зможе відчинити сейф, — пояснив Великий князь.

Я кивнув, бо