Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— А де передсмертна записка? — спитав я. Що вона є, не сумнівався, самогубці майже завжди залишають записку, бо це ж їхнє останнє волання до світу.

— Он лежить. — Великий князь показав на аркуш, що білів на столі. Я підійшов. «Прошу нікого не звинувачувати у моїй смерті. Іншого виходу немає. Вибачте», Дата й підпис. Акуратний почерк, маленькі рівні літери, розкішний підпис із закрутками. Гербовий папір.

— Почерк покійного? — я підніс записку Великому князю.

— Що? — не зрозумів той.

— Почерк належить покійному? — перепитав я.

— Ну звісно, а кому ж ще! — роздратувався Сергій Михайлович, навіть не подивившись.

— Будь ласка, придивіться, — попросив я.

— Іване Карповичу, зараз не час і не місце для ваших детективних ігор! Людина загинула! Може вибухнути скандал, який знищить честь покійного! І мою теж, бо за моєї протекції Митю взяли до міністерства! — закричав Великий князь. Я зрозумів, що його краще не чіпати. Підійшов до Тулякова, показав записку йому. Він уважно подивився, кивнув.

— Це почерк покійного. І підпис його, — запевнив штабс-капітан.

— Дякую, — сказав я і вийшов, знову пішов до кабінету, де поляк і далі висвердлював замок сейфа. Шум стояв страшенний, у вуха наче ножем хтось штрикав. Я пройшов до робочого столу покійного. На столі стояла друкарська машинка, але було й письмове приладдя. Ручка зі слонової кістки з золотим пером Я взяв зі столу невеличкий аркуш паперу, написав: «Упокій душу». Потім повернувся до передсмертної записки. Чорнило там було трохи світліше. Але, може, просто підсохло. Поклав ручку на місце і пішов геть, зачинивши за собою двері, бо дриль дуже вже шумів. Зазирнув до спальні. Там на столі лежало тіло покійного. Інженер Бревус був одягнений у парадний мундир. Чорний однострій із рядом великих срібних ґудзиків та високим коміром, що майже повністю затуляв шию. Білі рукавиці, чорні штани і чорні ж черевики, на голові чорний продовгуватий капелюх. За коміром ледь виднілася туго зав’язана краватка. Я послабив її, відвернув комір, щоб подивитися шию. Так, ось синці від мотузки, подряпини на шкірі.

— Господи, що ви робите? — прошепотів штабс-капітан Туляков, який зазирнув до спальні.

— Оглядаю труп. Це мій обов’язок сищика.

— Але що тут розслідувати? Людина наклала на себе руки! Це трагедія, але не злочин!

— Я звик усе перевіряти, — пояснив я, але не переконав.

Штабс-капітан махнув рукою і пішов геть. Я подивився на покійного. Середнього зросту, стрункий, чисто поголений. Відчутний запах парфумів. Я нахилився, щоб поправити його капелюх. Побачив щось біле у носі.

— Відчинили! Відчинили! — закричали в сусідній кімнаті поліцейські, гуркіт дриля припинився. Я почув кроки — це побіг Великий князь. Я теж пішов до кабінету. Поляк відчинив дверцята сейфа, звідти трохи диміло, поліцейські хотіли полити водою, але Великий князь заборонив.

— Нічого! — зойкнув Сергій Михайлович. На полицях сейфа справді нічого не було. — Господи! — він схопився за голову і вибіг. За ним пішли поліцейські. Я ж зазирнув у сейф. Там зовсім нічого не було. Порожньо. Наче вимели все.

— Я тебе знаю, — сказав мені поляк. Він був увесь у мастилі і металевій стружці, сидів під стінкою. — Це ж ти нас спіймав? Ти — Іван Карпович? — він казав це без ненависті чи роздратування, навпаки, з якоюсь зацікавленістю.

— Так, я.

— Читав про тебе багато, коли на каторзі був. Там журнальчики з твоїми оповідками — неабиякий скарб, — усміхнувся він.

— Дивний якийсь сейф, — сказав я. — Порожній. Ані тобі документів, ані грошей, ані коштовностей.

Я підсів до нього.

— Що? — спитав пошепки.

— Думаю, почистили сейф до нас, — тихо сказав поляк.

— Хто?

— Хто код знав.

— Власник?

— Думаю, що ні.

— Чому ні? — спитав я.

— А ти, Іване Карповичу, завжди чужим розумом справи розкриваєш? — спитав поляк.

— Та свого ж на все не вистачить. Чого ж розумну людину не послухати, коли щось порадить? То чому думаєш, що не господар у сейф залазив?

— Конверт, — поляк у цей момент дивився в мій бік і ледь губами рухав.

— Де? — тихо спитав я.

— У сейфі. Під верхом, — я читав поляка по губах.

— Ну що, ходімо, — до кімнати зазирнув один із поліцейських.

— А ви його куди? — спитав я, а сам швиденько поліз по гаманець.

— Та куди ж, до тюрми, — сказав поліцейський. — Потім суд і на каторгу. Досить уже по столицях відпочивати.

— Та я ж працював; а не відпочивав, — заперечив поляк.

— Дякую за допомогу. — Я потиснув поляку руку, залишив у його долоні червінець. Гроші і в тюрмі знадобляться.

Поляк кивнув мені, його повели геть. Я швиденько підійшов до сейфа, заліз усередину. І побачив, що до верхньої частини зсередини приклеєний конверт. Відірвав його.

— Що це ви робите? — спитав штабс-капітан Туляков, який саме зайшов до приміщення.

— Та дивлюся сейф. Хороший, дорогий, — збрехав я.

— Ну, у Бревуса гроші були, він завжди купував найкраще, — кивнув штабс-капітан, а я подумав, що хоч і гроші були, але у сейфі їх не залишилося. Сховав конверт у піджак, і ми пішли до Великого князя, який сидів у фотелі, як із хреста знятий.

— Це скандал, скандал! Надсекретні документи! Треба сповістити контррозвідку! Це шпигуни! Господи, Митю, у що ти встряв! — шепотів Великий князь. Потім глянув на мене. — Іване Карповичу, ви сьогодні вільні, а завтра займетеся тією справою, задля якої я вас запросив. Вибачте, що не одразу, але бачите, які події. — Сергій Михайлович скривився, він ледь не плакав.

— Нічого, нічого, за мене не хвилюйтеся, — заспокоїв я. — Але я так розумію, що тіло мусить подивитися патологоанатом, а покійного чомусь одягли як для поховання.

— Ну для чого тут патологоанатом? — трохи роздратувався Великий князь. — Митя трагічно помер, треба хоч дати йому спокій! — Він так подивився на мене, що я зрозумів — краще з ним не сперечатися.

— Воля ваша, Великий князю, — запевнив я. — Що будете робити?

— Мені треба сповістити військову контррозвідку. І це буде скандал! Страшенний