Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Він намазав грінку маслом.

— Думаєш, таке трапляється тільки у великих містах зі змішаним населенням?

— Де завгодно, тільки не тут. — Вона затисла волосину між великим і вказівним пальцями і придивилася до неї, скрививши рот, як паралітик, з напускною відразою, чи зі щирою відразою, роздутою до межі достовірності. — Я так думаю.

— Може, ти її з дитинства носиш. — Він знову взяв газету. — У тебе був собака?

— Слухай, а ти від чого прокинувся?

Газета була її. Телефон — його, крім тих моментів, коли вона дзвонила в довідку дізнатися погоду. Комп'ютером користувалися обоє, але в душі той був її.

Вона стояла при стільниці й роздивлялася волосину. Тоді клацнула пальцями, струшуючи її на підлогу. Пустила воду й потримала руку під гарячим струменем, а тоді перенесла миску пластівців на стіл. Пташки сипонули геть, коли вона пройшла повз вікно.

— Та я сам бачив, як ти цмулила сік літрами, бідонами, що тут казати, — сказав він.

Її вуста й далі кривилися від того, що пізнали незриме життя виробника їжі чи ще химернішу, плутанішу реальність інтимного переносу волосся з особи на особу, з рота в рот крізь роки, міста, хвороби, забруднену їжу, огидні тілесні рідини.

— Що? Та ні, не думаю.

Гаразд, вона поставила миску на стіл. Вона підійшла до плити, узяла чайник і наповнила по вінця з крана. Він змінив радіохвилю і щось сказав, але вона не розчула. Вона поставила чайник назад на плиту, бо отак проживають життя, навіть якщо ти цього не розумієш, а тоді знову провела язиком по зубах, дивлячись, як із конфорки виривається блакитний вогник.

Їй довелося відхилитися від стільниці, як складаному ножику, коли він підійшов по ніж для масла.

Вона рушила до столу, і пташки знову шурхнули від годівнички. Вони вилітали з тіні піддашшя в сонячне світло й тишу, а вона бачила це тільки почасти: невловне, безмовне, прегарне видовисько, світло поглинає приголомшених сонцем птахів, позбавляє тіла, перетворює на щось прозоре, плинне, незримо ясне.

Вона сіла, погортала газету, зрозуміла, що не взяла ложки. Вона не взяла ложки. Вона підвела очі на чоловіка й побачила в нього на щелепі пластир.

Вона взяла старий погнутий чайник замість нового, який щойно купила, бо… сама не знала чому. Це був старий дерев'яний дім із багатьма кімнатами, робочими камінами, тваринами у стінах і повсюдною пліснявою — реліквія епохи, коли лісозаготівля й суднобудівна промисловість були в розквіті, — і вони винайняли його, не оглянувши; будинок був завеликий, підлога рипіла, а погнутому начинню бозна-скільки років.

Вона ледь зі стільця не впала — такий-от жест насмішки зі своєї помилки — і пішла до стільниці по ложку. Перенесла на стіл ще й соєві гранули. У сої був запах, який мовби й не належав піщаній суміші в коробці. Легкий запах пшениці з домішкою спітнілих ніг. Вона відчувала його щоразу, як брала сою. Вона нюхнула її двічі-тричі.

— Знову порізався.

— Що? — Він підніс руку до щелепи, не підводячи голови від газети. — Просто подряпина.

Вона сіла читати статтю на своїх сторінках газети. Газета була стара, недільна, з міста, бо сюди пресу не доставляли.

— Останнім часом буває. Не знаю, може, тобі не варто голитися із самого ранку. Ти спершу прокинься. І взагалі, нащо голитися? Відростив би знову вуса. Бороду відростив би.

— Нащо взагалі голитися? Мабуть, є якась причина, — сказав він. — Хочу, щоби Бог бачив моє обличчя.

Він підвів погляд від газети й розсміявся порожнім сміхом, який їй не подобався. Вона набрала в рот пластівців і перевела очі на іншу статтю. Останнім часом вона шукала собі місця, поміщала себе в різні газетні статті. Такі сни наяву. Вона так робила мимоволі, тоді помічала, що робить, а за кілька хвилин, бувало, повторювала знову з тією самою чи іншою статтею, потім знову це помічала.

Вона потягнулася по пакет із соєю й, не підводячи очей від газети, насипала гранул у миску, а по радіо крутили ток-шоу й повідомлення про дорожній рух.

Здається, вона вирішила довикористати старий чайник, використовувати й використовувати, доки той не вкриється пухирцями іржі; тоді й тільки тоді можна буде взяти щойно куплений чайник.

— Тобі обов'язково слухати радіо?

— Ні, — відповіла вона, читаючи газету. — А що?

— Повну херню несуть.

Те, як він розтягнув «р» у «херні», надало слову гідності.

— Це не я ввімкнула радіо. Ти ввімкнув радіо.

Він пішов до холодильника, повернувся з великою темною фігою й вимкнув радіо.

— Поділися, — сказала вона, читаючи газету.

— Я ж нікого не звинувачую. Хто увімкнув, хто вимкнув. Дехто зранку розбурчався. Це ж я, так би мовити, маю право боронити свою честь. Не дівчина, яка тільки їсть і спить і житиме вічно.

— Що? Слухай, Рею, замовкни.

Він відкусив хвостик фіги й кинув у бік умивальника. Тоді розділив фігу на шматки пальцями, забрав у неї з рук ложку, облизав і вийняв нею трохи винно-червоної плоті фрукта, залишаючи вискоблену шкірку. Виклав на свою грінку плоть, м'ясо, волокна, а тоді розмазав опуклим боком ложки, так що лишилися криваво-масляні сліди, які бриніли насіннєвим життям.

— Це я маю право зранку нервуватися. Я маю право скиглити. Це на мене чекає жах чергового банального дня, — хитро сказав він. — Ти цього ще не розумієш.

— Попустися, — сказала вона.

Вона нахилилася вперед, він простягнув їй хліб. У деревах біля дому ворони завели свою галасливу перекличку. Вона відкусила шматочок і заплющила очі, щоби подумати про смак.

Він повернув їй ложку. Тоді увімкнув радіо, згадав, що тільки-но його вимикав, і знову вимкнув.

Вона сипонула гранул у миску. Запах сої — щось проміжне між запахом тіла, так, нижніх кінцівок і якогось питомого зернового життя землі, рослинного, глибокого. Але це його не описує. У газеті вона прочитала про дитину, покинуту в якомусь Богом забутому. Словами не описати. Сам тільки запах. Сама суть запаху, незалежна від усіх джерел походження. Це наче — вона ледь цього не сказала, бо що як йому цікаво, але врешті махнула рукою, — це наче якийсь середньовічний учений спробував створити класифікацію всіх знаних запахів, знайшов той, який виламується із системи, і назвав соєю: це слово могло би бути частиною якогось високочолого терміна латиною, але ні, не було, і так вона й сиділа, задумавшись, сама не розуміючи, про що, з ложкою за сантиметр від рота.

Він сказав:

— Що?

— Я ж мовчу.

Вона встала, щоби щось узяти. Подивилася на чайник і зрозуміла, що не його. Вона знала, що врешті згадає, бо завжди згадувала, і