Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Зерна. Жорна.

Древо й камінь.

Вітер, води…

Рипнула мостина, і Баст підвів погляд, ясно всміхнувшись.

— Доброго ранку, Реші.

Рудоволосий шинкар стояв біля підніжжя сходів. Обтер руки з довгими пальцями об чистий фартух і довгі рукави.

— Наш гість уже прокинувся?

Баст заперечно хитнув головою.

— Не ворушиться й не подає жодного звуку.

— Йому випало кілька непростих днів, — зауважив Коут. — Мабуть, це дається взнаки, — він завагався, а відтак підняв голову й понюхав. — Ти що, пив?

Запитання радше було виявом цікавості, ніж звинуваченням.

— Ні, — відповів Баст.

Шинкар здійняв брову.

— Я дегустував, — сказав Баст із наголосом на останньому слові. — Дегустація передує питтю.

— А… — промовив шинкар. — Отже, ти готувався випити?

— Крихітні Боги, так! — вигукнув Баст. — І випити без жодних обмежень. А чим ще в біса можна зайнятися? — Баст витягнув свій кухоль із-під шинкваса й зазирнув у нього. — Я сподівався на бузину, але мені дісталася якась диня, — він задумливо покрутив кухлем. — І ще щось пікантне, — знову трохи випив і замислено примружив очі. — Кориця? — спитав і поглянув на ряди пляшок. — А в нас узагалі ще є бузина?

— Вона десь там, — сказав шинкар, не дивлячись на пляшки. — Басте, зупинися на хвильку й послухай. Нам треба поговорити про те, що ти зробив учора.

Баст остовпів.

— А що я зробив, Реші?

— Ти зупинив оту істоту з Мелу, — відповів Коут.

— А… — Баст розслабився і зневажливо махнув рукою. — Реші, я просто її сповільнив. Ото й усе.

Коут хитнув головою.

— Ти збагнув, що то не просто якийсь божевільний. Намагався нас попередити. Якби не твої прудкі ноги…

Баст насупився.

— Реші, я був не такий уже й прудкий. Та істота здолала Шепа, — він опустив погляд на добре вимиті мостини біля шинкваса. — Шеп мені подобався.

— Усі інші думатимуть, що нас урятував ковальчук, — сказав Коут. — І це, мабуть, на краще. Проте я знаю правду. Якби не ти, воно перебило б тут усіх.

— Ох, Реші, це просто не так, — відповів Баст. — Ви вбили б його, як курку. Я просто добрався до нього першим.

Шинкар відмахнувся від цих слів і промовив:

— Я тут задумався через учорашнє. Замислився про те, як зробити це місце трішки безпечнішим. Чув коли-небудь «Лови білих вершників»?

Баст усміхнувся.

— Реші, ця пісня була нашою, перш ніж стати вашою.

Він вдихнув і заспівав приємним тенором:

Коні білії, мов сніг,

Срібно-біла зброя в них.

Усі у свіжому гіллі,

Зелень, червінь на чолі.

Шинкар кивнув.

— Саме та строфа, яку я згадав. Як думаєш, ти міг би подбати про це, тимчасом як я готуватиму все тут?

Баст енергійно кивнув і мало не побіг, але спинився біля дверей кухні.

— Ви ж без мене не почнете? — тривожно запитав він.

— Ми почнемо, щойно наш гість буде ситий і готовий, — запевнив Коут. А тоді, побачивши, якого виразу набуло обличчя його учня, трохи злагіднів. — Гадаю, що за таких умов у тебе є година чи дві.

Баст зазирнув у двері, відтак поглянув назад.

Обличчя шинкаря на мить звеселилося.

— І я тебе покличу, перш ніж ми почнемо, — він махнув однією рукою, ніби відганяючи співрозмовника. — А тепер іди.

***

Чоловік, який називав себе Коутом, займався своїми звичними справами в шинку «Путь-камінь». Рухався він як годинниковий механізм, як фургон, що котиться добре второваними коліями на дорозі.

Спершу хліб. Чоловік змішав руками борошно, цукор і сіль, не завдаючи собі клопоту їх відміряти. Додав трохи закваски із глиняного глека в коморі, замісив тісто, а тоді зліпив округлі буханці й поставив підійматися. Вигріб із пічки на кухні попіл і запалив вогонь.

Далі він перейшов до загальної зали й розвів вогонь у чорному кам’яному каміні, вимівши попіл із величезного вогнища уздовж північної стіни. Накачав води, помив руки й виніс із льоху шматок баранини. Нарізав свіжих трісок для розпалу, заніс дров, поплескав по хлібу, що підіймався, й переставив його поближче до нагрітої пічки.

А тоді в нього раптом не зосталося справ. Усе було готове. Все було чисте й упорядковане. Рудоволосий чоловік стояв за шинквасом, і його погляд мало-помалу вертався з якоїсь далечіні, зосереджуючись на тому, що було тут і зараз, на самому шинку.

Погляд зупинився на мечі, що висів на стіні над пляшками. Меч був не надто гарний, не ошатний і не примітний. Він був по-­своєму загрозливий. Загрозливий, як висока круча. Він був ­сірий, без жодної плями й холодний на дотик. Гострий, наче бите скло. На чорній деревині дошки, до якої був прикріплений меч, було вирізьблено одне слово: «Примха».

Шинкар почув важкі кроки на дерев’яному помості за дверима. Засув на дверях шумно заторохтів, а далі пролунало гучне «аго-о-ов» і гупання у двері.

— Секунду! — гукнув Коут. Помчавши до парадних дверей, він повернув важкий ключ у яскравому латунному замку.

Ґрем стояв, занісши товсту руку, щоб постукати у двері. Коли побачив шинкаря, його обвітрене лице розпливлося в усмішці.

— Баст ізнову почав усе за тебе? — запитав він.

Коут поблажливо всміхнувся.

— Гарний він хлопака, — сказав Ґрем. — Тільки трішки прителепуватий. Я думав, шо у вас сьогодні може бути зачинено, — він прокашлявся й на мить позирнув на свої ноги. — За таких обставин я не здивувався б.

Коут поклав ключ у кишеню.

— У нас, як завжди, відчинено. Чим можу допомогти?

Ґрем вийшов із дверей і кивнув на вулицю. Там на візку неподалік стояли три бочки. Новенькі, зі світлої відшліфованої деревини, з яскравими металевими обручами.

— Я вчора знав, шо не засну, то склепав для вас останню. До того ж чув, шо сьогодні зайдуть Бентони з першими пізніми яблуками.

— Я дуже це ціную.

— Гарні, надійні, витримають усю зиму, — Ґрем підійшов і з гордістю постукав одним зігнутим пальцем об бочку. — Шо може прибити голод краще, ніж зимове яблучко? — підвів погляд із блиском в очах і знову постукав по бочці. — Ді­йшло? Прибити!

Коут трохи застогнав, потираючи лице.

Ґрем захихотів собі під носа і провів рукою по одному з яскравих металевих обручів на бочці.

— Я ше й не робив до цього бочок із латунню. Але ці вийшли такі гарні, шо я на краще й не надіявся. Якшо не залишаться щільними, дай мені знати. Я про них подбаю.

— Радий, що це не надто тебе обтяжило, — промовив шинкар. — У льоху буває вогко. Я побоююся, що залізо просто заіржавіло б за кілька років.

Ґрем кивнув і відповів:

— Діло кажеш. Мало хто думає на майбутнє. — Він потер руками. — Не хочеш мені підсобити? Дуже не хотів би впустити бочку й подряпати тобі долівку.

Вони взялися до справи. Дві з бочок із латунними обручами перейшли до підвалу, тоді як третю занесли за шинквас, пронесли