Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ніч у самотньому жовтні" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 49
Перейти на сторінку:
кажеш?

— Може, тому, що я кішка й мене тішить нагода надати тобі добру послугу суто з примхи. Я заберу пір’їнку й підкину їм під вікно, сховавши в кущах.

— Учора після прогулянки я ще трохи блукав, — зауважив я. — Був біля вашого будинку за пагорбом. Бачив Вапнюгу — чорного змія, що живе в череві божевільного ченця Растова. Він терся об ваш одвірок, лишаючи луску.

— Он як! А нащо ти це мені кажеш?

— Я свої борги плачу.

— Між такими, як ми, боргів бути не повинно.

— Це між нами.

— Ти дивний пес, Нюху.

— Ти дивна кішка, Сірохвістко.

— Як, зазначу, і має бути.

На цьому вона зникла в тінях. Як і мало бути.

З жовтня

Минулої ночі ми знову виходили, і господар полював. Він накинув плащ і сказав мені: «Нюху, апорт!» З того, як він це мовив, я зрозумів, що йому потрібен ніж. Я приніс його господареві, і ми пішли. Нам і пощастило, і ні. Себто він здобув потрібні інгредієнти, але мав чимало клопоту й витратив забагато часу. Під кінець нас помітили. Я дав сигнал, і ми мусили втікати. Гналися за нами довго, аж доки я не відстав і не вгризнув переслідувача за ногу. Ми успішно втекли з інгредієнтами. Умиваючись потому, Джек сказав, що я чудовий сторожовий пес. Я був дуже гордий.

Пізніше він випустив мене поблукати. Я збігав до Растова — у нього не світилося. Мабуть, пішов десь у справах. Залігши за кущем біля будинку Шаленої Джилл, я чув, як вона посміюється всередині, говорячи до Сірохвістки. Ці вже повернулися. Мітла біля чорного входу була досі тепла.

Біля оселі Морріса й Мак-Кеба я був особливо обережний. Ночовій може бути дуже могутній у присмерку, а сподіватися його можна невідь-звідки.

Я зачув поруч тихесеньке хихотіння, що долинало з облетілих гілок вишні. Понюхавши повітря, характерної різкої нотки Ночовія я не знайшов. Але щось там таки було.

Сміх, аж такий тонесенький, що людина могла б його й не почути, повторився.

— Хто там? — запитав я.

Жмут листя, розгорнувшись, відокремився від дерева й полинув униз, приголомшливо швидко прошивши повітря над моєю головою.

— Ще один спостерігач, — пропищало створіння.

— Тут стає тісно, — сказав я. — Можеш звати мене Нюхом. А тебе як звати?

— Голка, — відказала істота. — Кому служиш?

— Джекові, — відповів я. — А ти?

— Графові.

— Не знаєш, Морріс і Мак-Кеб знайшли свої інгредієнти?

— Так, — відказала істота. — А шалена жіночка?

— Не сумніваюся, що знайшла.

— Отже, вона нас наздоганяє. Утім, ще рано...

Коли це Граф прилучився до Гри?

— Дві ночі тому, — сказало воно.

— Скільки всього гравців?

— Не знаю.

Тоді воно злетіло і зникло.

Життя раптом стало ще складнішим, і я ніяк не міг знати, відчинятимуть вони чи зачинятимуть.

Вертаючись, я відчув, що за мною стежать. Але той, хто це робив, був дуже-дуже вправний. Знайти його мені не вдалося, тому я зробив далекий-далекий гак. Пізніше він облишив мене й сів на хвіст комусь іншому. А я поквапився додому, доповідати.

4 жовтня

Дощило. І вітер віяв. Я зробив обхід.

— Пішов ти, дворняго!

— І тобі того ж.

— Привіт, дзеркальні.

Плазують собі.

— Чи не випустиш мене?

— Нє.

— Мій день прийде.

— Не сьогодні.

Звичайний день. Усе було наче гаразд.

— А як щодо колі? Любиш руденьких, га?

— Ти досі партачиш. Бувай.

— Сучий сину!

Я перевірив зсередини всі вікна та двері, тоді виліз у власні дверцята на чорному вході, залишивши господаря спати чи дрімати в його темній кімнаті. Знову перевірив усе ззовні. Знайти якісь сюрпризи на зразок тих, що їх ми днями обговорювали із Сірохвісткою, мені не вдалося. Але я таки надибав дещо інше: під деревом обік будинку був один-єдиний відбиток лапи, більшої за мою. Супутній запах і решту слідів змило дощем. Я пошукав довкола інших ознак присутності непроханця, далеченько відбігши від будинку, проте більше нічого не виявив. Старигань, котрий мешкає далі при дорозі, зрізав у своєму дворі блискучим серпиком омелу з дерева. На плечі в нього сиділа білка. Це було щось новеньке.

Я спитав білку крізь живопліт:

— Ви у Грі?

Гризун перебіг на ближче плече чоловіка й витріщився.

— А хто питає? — прострекотів він.

— Зви мене Нюхом, — відповів я.

— Зви мене Крутьком. Так, гадаю, у Грі. Прилучилися останньої миті, похапцем.

— Відчиняєте чи зачиняєте?

— Неввічливо! Питати неввічливо! Ти ж знаєш!

— Вирішив спробувати. Ану ж ви новачки.

— Не аж так, щоб щось тобі вибовкати. Годі на цьому.

— Гаразд.

— Чекай. Чи є серед гравців чорна зміюка?

— Ти хочеш, щоб я щось тобі вибовкнув. Але так, є. Звуть його Вапнюга. Стережися. Господар у нього божевільний.

— А інші — хіба ні?

Ми хмикнули, і я зник звідтіля.

Увечері ми знову мали прогулянку. Перетнувши міст, ми довго-довго йшли. У тумані нишкав той суворий детектив зі своїм огрядним супутником, який накульгував унаслідок нещодавньої нічної пригоди. Ми двічі з ними розминулися. Та цієї ночі Джек мав при собі жезла. Він став із ним у центрі міста й уловив у кришталеву скляночку якийсь особливий промінь зоряного сяйва, поки дзиґарі били дванадцяту. Рідина в посудині нараз червонясто зажевріла, а десь на віддалі хтось завив. Хтось, кого я не знав. Я навіть не був певний, чи це собака. По-нашому воно видало лиш одне слово: протяжний гук того, хто загубився. Від цього звуку шерсть у мене на карку стала дибки.

— Чого ричиш, друже? — спитав Джек.

Я струснув головою. Точно й не знав.

5 жовтня

Поснідавши затемна, я рушив на обхід. Усе було гаразд. Господар спав, тому я виліз на самовигул. День ще й не думав розпочинатись.

Я забіг за пагорб до будинку Шаленої Джилл. Оселя була порожня й тиха. Тоді я повернув був до обдертої халупи Растова. Тут я вловив запах і пошукав, звідки він лине. На садовій стіні нерухомо лежала мала постать.

— Сірохвістко, — сказав я, — спиш?

— Лише наполовину, як завжди, — була мені відповідь. — Котам півсон на користь. Чого шукаєш, Нюху?

1 2 3 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"