Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ніч у самотньому жовтні" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 49
Перейти на сторінку:
Перевіряю одну свою ідею. Вона прямо не стосується ні тебе, ні твоєї хазяйки. Пішов-но я до Растова.

Раптом вона зникла зі стіни. За хвилю була вже поруч. Я помітив жовтий блиск у її очах.

— Піду з тобою, якщо це не таємне завдання.

— То ходімо.

Ми рушили, і трохи згодом я запитав, чи все тихо.

— У нас — так, — відказала вона. — Та я чула, у місті нещодавно скоїли вбивство. Ваша робота?

— Ні. Ми були в місті, але мали інші справи. Де ти про це почула?

— Ночовій залітав. Ми трохи потеревенили. Він літав був за річку до міста. Якогось чоловіка пошматував хтось, ніби як винятково лютий пес. То я подумала про тебе.

— Ні-ні, то не я.

— Звісно, це не останній випадок, бо й інші теж полюють за інгредієнтами. Через це люди насторожаться, відтепер і до великої події вулиці патрулюватимуть ліпше.

— Мабуть. Шкода.

Ми дійшли до чернечої хати. Усередині заледве світилося.

— Працює пізно.

— Або дуже рано.

— Так.

Подумки я проклав шлях назад додому. Тоді повернувся й рушив навпростець полями до старої селянської садиби, де мешкали Морріс із Мак-Кебом. Сірохвістка не відставала. На небі з’явився надщерблений місяць. Хмари швидко плинули, а світло лоскотало їм черевця. Очі Сірохвістки засвітилися.

Дійшовши, я став у високій траві. Усередині були вогні.

— Теж працюють, — зауважила вона.

— Ви хто? — почувся з даху хліва Ночовіїв голос.

— Відповімо?

— Чом би й ні? — сказав я.

Вона назвалася. Я проричав своє ім’я. Ночовій злетів із сідала, облетів круг нас і нарешті приземлився.

— Ви одне одного знаєте, — відзначив він.

— Ми знайомі.

— Чого тут хочете?

— Хотів розпитати тебе за те вбивство в місті, — сказав я. — Ти його бачив?

— Лише згодом, коли труп уже знайшли.

— То ти не бачив, хто з нас за цим стоїть?

— Ні. Якщо це й справді був хтось із нас.

— Скільки нас тут, Ночовію? Можеш мені сказати?

— Не впевнений, що такими відомостями можна ділитися. На них можуть поширюватися мої заборони.

— Тоді, може, так за так? Ми перелічуємо тих, про кого знаємо. Якщо серед них є хтось, про кого ти не знаєш, ти, якщо можеш, називаєш нам когось, про кого не знаємо ми.

Він скрутив голову назад, щоби подумати, тоді сказав:

— Наче по-чесному. Це заощадить час нам усім. Дуже добре. Ви знаєте моїх господарів, я — ваших. Це четверо.

— Растов із Вапнюгою, — мовила Сірохвістка. — П’ятеро.

— Про них мені відомо, — відказав пугач.

— Старигань, котрий живе далі від нас край дороги, схоже, сповідує друїдизм, — сказав я. — Я бачив, як він збирає омелу старосвітським способом. У нього є приятель: білик Крутько.

— Он як? — зауважив Ночовій. — Про це я не знав.

— Старого звуть Оуен, — ствердила Сірохвістка. — Я за ними стежила. Це вже шестеро.

Ночовій мовив:

— Ось уже три ночі поспіль кладовищами нишпорить малий горбань. Бачив його, патрулюючи довкілля. Дві ночі тому я прослідкував за ним при місячній повні. Він поніс назбиране до великої садиби, що на південь звідси. На даху там безліч громовідхильників, а над будинком не вщухає гроза. Горбань віддав усе високому стрункому чоловікові, називаючи того «добрим доктором». Виходить, семеро. Чи навіть восьмеро.

— Покажеш нам, де це? — запитав я.

— Біжіть за мною.

Ми побігли і, здолавши чималий шлях, дісталися садиби. У підвалі горіло світло, але вікна були запнуті, і ми не побачили, що ж поробляє той Добрий Доктор. Та в повітрі витали численні запахи смерті.

— Дякую, Ночовію, — сказав я. — Знаєш ще про когось?

— Ні. А ви?

— Ні.

— Тоді, гадаю, ми квити.

Він здійнявся на крило й майнув у ніч.

Зіщулившись під вікном, я нюшив і прокладав лінії сюди від оселі Морріса й Мак-Кеба, звідси — до Шаленої Джилл, до нас, до Оуена, від Оуена — до інших... Усі ці риси було важко водночас утримати в голові.

Яскравий проблиск і рипіння з-за вікна змусили мене відстрибнути. За якусь мить-другу я почув запах озону і звук дикого реготу.

— Так, за цією місциною варто наглянути, — зауважила Сірохвістка зі свого імпровізованого сідала високо на поблизькому дереві. — А поки що — ходімо?

— Так.

Ми рушили назад, і я провів її аж до садиби Джилл (прикметник я відкинув з увічливості в присутності Сірохвістки), де й залишив кішку в півсні на стіні. Вернувшись додому, я знайшов ще один відбиток лапи.

6 жовтня

Нудно не було. Почувши зранку, як тріснуло дзеркало, я помчав до нього та здійняв пекельний гавкіт, не пускаючи плазунів на волю. Зачувши шарварок, Джек узяв свій повсякденний жезл і переніс їх усіх до іншого дзеркала — достоту як Жовтий Імператор[2]. Це дзеркало було значно менше, що, може, їх трохи провчить, але навряд. Як їм це вдалося — загадка. Найпевніше, завдяки тривалому тиску на якусь ваду. Добре, що вони мене бояться.

Джек пішов відпочивати, а я — надвір. Сонце сяяло крізь сірі й білі хмари; вітерці носили самі лише хрусткі аромати осені. Уночі я креслив був уявні лінії. Те, що я намагався зробити, набагато легше вдалося б Ночовію, Голці, ба навіть Крутьку. Наземному створінню тяжко уявляти місцевість так, як хотів я. Та я прокладав лінії від кожного з наших будинків до всіх інших. Результатом стала детальна схема, обмежена зовні, з перехресними променями всередині. Маючи такий креслюнок, я можу те, що іншим не до снаги. Схема була вимушено неповна, бо я не знав, де Граф, а ще міг досі не знати про якихось інших гравців.

Та й цього вистачало, щоб дивитися на ситуацію й так, і сяк, та ще й із досить високою точністю.

Я рушив.

Шлях мій пролягав через двір і поле на путівець, яким я й ішов певний час. Дійшовши туди, куди, за моїми розрахунками, мені було треба, я спинився. Обабіч росли великі старі дерева: кілька ліворуч, одне — праворуч, на протилежному узбіччі. На жаль, точка, що її я так ретельно вирахував на уявній мапі, лежала посеред дороги. І вона навіть не зласкавилася бути на перехресті.

Найближчий будинок був праворуч; я проминув

1 2 3 4 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"