Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Відчепися, — сказав трохи розгублений Демко, коли Відбувайло кинувся на нього втретє.

За цим двобоєм стежило спочатку п’ять-шість козаків. На їхній гучний регіт збіглася чи не половина табору, і тепер усі підбадьорювали рогатого відчайдуха, що намірявся подолати найсильнішого з козаків.

Цього сміху Демко витримати не зміг. Коли Відбувайло накинувся на нього чи не вшосте, він однією рукою згріб нападника, наче капосне кошеня, і замахнувся, щоб швиргонути його подалі. На те глядачі в один голос закричали, що не годиться такому здоровилі ображати маленького.

— Та хіба не бачите — він же причепився, мов той реп’ях, — розгублено пояснював Манюня.

— А ти бери приклад з наших вовчиків, — порадив Грицик, що потішався разом з іншими. — Вони могли б умить лишити від нього роги та ратиці, але вирішили за краще виглядати з кущів, аніж губити невинну душу.

Демко обережно поставив цапа на всі чотири ратиці і невпевнено озирнувся.

— Та якби ж я знав, куди ховатися, — поскаржився він. — За кущами, бач, не поміщуся, а на дерево вже не видерусь.

— А ти залізь на воза, — порадили йому з гурту.

І Демко дослухався до тієї поради. Він розвернувся до возів і загупав своїми ножиськами так, що аж земля задвигтіла. І доки він туди дістався, Відбувайло встиг ще двічі буцнути його в одне місце.

Коли козацька валка знову зупинилася на перепочинок, Манюня вирішив за краще не злазити з воза.

Відбувайло якусь часину покрутився довкола нього, тоді розчаровано мекекнув і почав чіплятися до мого Грицика. Проте той не захотів ні боротися з цапом, ні втікати від нього. Він просто притулився спиною до найближчого дерева і став чекати, доки Відбувайло розженеться як слід. А за мить до зіткнення ступнув убік, і цап з усієї сили вгатився у стовбур.

Якусь хвилину він ошелешено трусив бородою, а далі розлючено мекекнув щось схоже на: «ну я ж тобі за це…» і приготувався до нового розгону. Проте Грицик не став чекати, доки цап опиниться біля нього. Він заступив собою найближчого козака і враженим голосом, наче побачив якусь дивовижу, вигукнув:

— Мицику, поглянь, що робиться!

— Де? — запитав козак і закрутив навсібіч головою.

— Та за твоєю спиною, де ж іще, — сказав Грицик. Водночас краєм ока він стежив за Відбувайлом, що саме набирав розгін. — Он за тим кущем, біля берестка. О, тепер воно перебігло під ожину. Бачиш?

— Та щось не ба… — почав Мицик. Однак докінчити не встиг, бо Грицик відскочив убік і цап щосили бухнув Мицика туди, куди й Манюню. З несподіванки Мицик зойкнув, мов наполоханий заєць, тоді образився і взявся воювати з настирливим нахабою. Зрештою, скінчилося тим, що Відбувайло і його загнав на воза.

За цією сутичкою спостерігав увесь табір. Козаки навіть забули про казани з кулішем. Від реготу вони хапалися за животи, згиналися удвоє, а дехто навіть падав на землю і в захваті качався по ній, наче мале цуценя. Звідусіль долинало:

— Ой, не можу!

— Та перестаньте, бо живіт мені лусне!

— Тікай, Мицику, бо Відбувайло зараз на воза вискочить!

— Хлопці, а чи не здається вам, що за якийсь тиждень ми всі переберемося на вози?

А от князя Глинського цап не чіпав. Навіть більше — коли староста черкаський спішувався, Відбувайло супроводжував його з таким виглядом, ніби теж був з княжого роду.

Затим знову брався за своє.

За такими веселими розвагами козаки й не зчулися, як дісталися до наймілкішого в цих місцях Переволочнянського Броду. Тут військо розділилося надвоє. Черкасці збиралися й далі рухатися понад Дніпром, а переяславці мали перебиратися через нього на свій бік.

Цілий день тривав розподіл майна, отар, табунів. Найбільше суперечок сталося через отару, в якій верховодив Відбувайло. І черкасці, і переяславці намагалися перехопити його собі, аби дорога була веселішою. Зрештою переяславці порадилися, і Грицик оголосив черкасцям:

— Можете брати це диво з собою. Бо невідомо, що буде, коли йому заманеться буцикатися під час переправи. Або він усіх нас потопить, або ми зо сміху самі булькнемо під воду.