Читати книгу - "Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності"

У фокусі Ендшьо перебувають переважно «великі релігії» (християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм) та античне язичництво з окремими згадками про інші релігії стародавньої історії. Вкрай рідко (і це суттєвий мінус книжки) він наводить досвід різноманітних сучасних племінних вірувань (хоча в розділі, присвяченому гомосексуальності, вони згадуються). Якщо можна виділити основну ідею книжки, то це, напевно, величезне розмаїття, ба навіть суперечність релігійних традицій, заповідей і застережень у сфері сексу. Ендшьо прямо заявляє, що хоча релігії й уважають свої доктрини вічними й універсальними, треба розуміти, наскільки насправді їхні заяви історично обмежені.

Цю ідею ілюструє ціла корнукопія прикладів із різних сфер. Наприклад, в іудаїзмі серйозно ставляться до Божого заповіту «плодитися та помножуватися», тоді як буддизм ідеалізує утримання від статевих відносин для всіх людей, часто навіть зневажуючи шлюб. В індуїзмі досягти духовного спасіння також можна лише шляхом повної аскези, тоді як у багатьох релігійних рухах «Нового віку» просвітлення досягається через статевий акт. Гомосексуальність суворо засуджується в одних релігійних традиціях (аж до декларування божественно санкціонованої смертної кари за неї) і в той же час очікується чи навіть є обов’язковою в інших (Ендшьо наводить, серед іншого, приклади з практики деяких племен Нової Гвінеї). З іншого боку, у деяких релігійних традиціях знаходимо вимогу кари на горло за певні види гетеросексуальних стосунків (як-от побиття камінням за подружню зраду; наприклад, Ендшьо відводить чимало місця цитатам зі Старого Завіту на цю тему, так само як і цитатам із Корану й хадисів). Таким чином автор підводить до думки, що неможливо знайти загальну норму для сексуальної поведінки людини, а значить, сучасне суспільство має відмовитися від релігійно-сексуального регулювання поведінки своїх членів.

Наводячи взяті з різних релігійно-культурних традицій суворі санкції за дії, які його читач має сприймати як нормальні (той саме дошлюбний секс, наприклад), Ендшьо прямо запитує: чи сподобалося б вам, якби вас примусили жити у згоді з такими правилами? Тим самим він підводить читача до думки про те, що всі ці правила й заборони є нераціональними і що краще взагалі позбутися правил і регуляцій у сфері сексу. Не розділяючи різних релігійних традицій, розглядаючи їх як однаково (без)вартісні, автор суттєво полегшує собі завдання переконання читача. У розділі, присвяченому одностатевому сексу, склавши докупи світові монотеїстичні релігії із різноманітними язичницькими віруваннями та культурними практиками та показавши, що немає єдиного підходу до того, наскільки гомосексуальність прийнятна для суспільства, він доходить висновку, що у «релігії» нема єдиної «натуральної» відповіді, а значить, під релігійним кутом зору неможливо дати жодного рецепта.

В останньому розділі книжки Ендшьо розлого розмірковує, як має діяти релігійна організація, коли сексуальна мораль суспільства стає в суперечність із заповідями релігії. На його думку, існують чотири стратегії: змінити заповіді, примусити вірних до їхнього виконання, виключити відступників із лав вірних та ігнорувати порушення. Ендшьо стоїть на боці зміни заповідей. Його рекомендація — це зняти всілякі заборони у сексуальній царині та зосередитися на тому, що має бути більш важливим для вірних, — справедливості, добробуту тощо. Оскільки автор розглядає релігію як винятково людську конструкцію, його кут зору можна зрозуміти.

Деякі моменти можуть видатися дещо дивними для уважного читача. Наприклад, у розділі, присвяченому расовій, кастовій та іншій сексуальній дискримінації, автор поширює ярлик «релігійних настанов» на практику расизму, стверджуючи: «християни-расисти і християни-нерасисти рівною мірою будують свої релігійні переконання на основі одних і тих самих писань і традицій». Так, у расистських суспільствах (Південь США чи Південна Африка часів апартеїду) шукали підтвердження своїх поглядів у священних текстах, але я не впевнений, що такі пошуки заслуговують на піднесення їх до «різновиду християнства».

Бажаючи показати непослідовність позиції католицької церкви у питанні священицького целібату, автор пише: церква «поблажливо сприймає, що значна частина священиків фактично перебуває у шлюбі. Це стосується багатьох священиків східних католицьких церков, наприк­лад України та Лівану». Як ми знаємо, греко-католицькі священики не «фактично перебувають», а просто перебувають у шлюбі, з повної згоди Риму, згідно з умовами Берестейської унії 1596 року. Можна також сперечатися, чи варто розглядати пряме порушення заповіді «Не чужолож» (описуючи католицьких священиків, що порушують правило целібату з коханками чи з повіями) як «варіант християнської практики».

На жаль, мені на очі трапився і момент прямої неправди. Цитую: «На Різдво 2008 року папа Бенедикт XVI заявив, що гетеросексуальність заслуговує на наш захист так само, як тропічні ліси. Цей захист, на думку папи, передбачає такі дії, як прийняття правової заборони на гомосексуальність, дискримінацію геїв і лесбіянок, а також їхнє пряме переслідування». Як легко пересвідчитися кожному, хто візьме собі за труд пошукати це звернення папи Бенедикта та прочитати його, нічого подібного папа-емеритус не говорив — хоча справді сказав, що захисту потребують не лише тропічні ліси, а й людина.

Але то таке. Мене особисто зачепило ось що. Під кінець книжки Ендшьо згадує про одну з наймолодших католицьких святих, Марію Ґоретті: «Іноді тяжка боротьба із собою з метою зберегти незайманість є достатньою підставою для канонізації». Одинадцятирічна Марія не дала себе зґвалтувати, і її нападник, як пише Ендшьо, «декілька разів проштрикнув її ножем. Наступного дня дівчина померла, проте встиг­ла розповісти всім, що сталося. Серенеллі [нападник] був визнаний вин­ним у вбивстві та засуджений до тридцяти років позбавлення волі. Коли він перебував у в’язниці, Марія Ґоретті з’явилася йому у видінні та пробачила йому. Після звільнення Серенеллі пішов до монастиря». І далі: «Мораль цієї історії, якщо дійти до крайності, полягає в тому, що дійсно хороший католик повинен віддати перевагу смерті, а не дошлюбному сексові». Я не був знайомий з історією святої Марії Ґоретті, тому вирішив пошукати подробиці. Виявилося, що нападник наніс Марії чотирнадцять ударів ножем, але перед смертю вона пробачила своєму вбивцеві. Саме за це — і за те, що її християнське прощення привело до щирого розкаяння її вбивці — її й було канонізовано. В принципі, цікавий приклад того, як автор звів історію про прощення й розкаяння лише і винятково до того, що краще б дівчинка дала себе зґвалтувати й усі були б щасливі...

Але хочу все ж закінчити на позитивній ноті. Безумовно, книжка Ендшьо цікава, інформативна й така, що провокує на роздуми. Якщо й є застереження щодо неоднозначності тексту, вони, поза сумнівом, обумовлені шляхетними намірами