Читати книгу - "Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів"

Тактичний прийом — це раціональний спосіб дії або доцільна лінія поведінки слідчого в процесі збирання, дослідження та використання доказової інформації. Тактичний прийом показує, в який спосіб, за допомогою яких тактичних заходів, логічних і психологічних прийомів слідчий збирає та використовує доказову інформацію.

Тактичні прийоми класифікують за різними ознаками. Зокрема, В. Колдін, ураховуючи завдання слідчої діяльності, виокремлює такі прийоми:

• пізнавальні — встановлення обставин події злочину, яку потрібно розслідувати;

• управлінські — визначення ефективності взаємодії в ході розслідування злочинів;

• організаційно-технічні — забезпечення оптимальних зовнішніх умов і необхідних організаційно-технічних заходів діяльності.

З метою вирішення тактичних завдань тактичні прийоми поділяють на такі:

• початкові (вихідні), спрямовані на виявлення, фіксацію, вилучення джерел криміналістичної інформації;

• проміжні, які застосовуються для встановлення доказових фактів або формування висновків, що забезпечують таке встановлення;

• кінцеві, спрямовані на вирішення тактичних завдань розслідування, які забезпечують прийняття процесуальних рішень, насамперед щодо предмета доказування.

Тактичні прийоми доцільно класифікувати за логічними підставами. Такі підстави, як гіпотеза, аналогія, аналіз і синтез, індукція та дедукція, є науковою базою пізнання злочину, що розслідується. Дані наукової організації праці (НОП) та управління, досягнення науки і техніки сприяють постійному вдосконаленню форм і методів слідчої та оперативної роботи.

Тактичні прийоми поділяють також на обов’язкові та рекомендаційні. Обов’язкові прийоми визначаються законом, тому їх виконання обов’язкове, і називаються вони не тактичними прийомами, а правилами. Однак з цього питання криміналісти єдиної думки не дійшли. Рекомендаційні прийоми розроблені криміналістичною тактикою на основі даних різних наук (логіки, психології, НОП, інформатики тощо). Доцільність застосування таких прийомів визначає слідчий, виходячи із конкретних ситуацій, що складаються. Рекомендаційні прийоми повинні відповідати принципам кримінального процесу та криміналістичної тактики. Зазначені принципи поділяють на загальні та окремі. До загальних принципів належать:

• законність — безумовна відповідність засобів і методів діяльності приписам закону, які забезпечують процесуальні гарантії громадянам;

• етичність — неприпустимість застосування засобів і дій, які принижують честь і гідність громадян, загрожують їхньому життю й здоров’ю;

• науковість — відповідність тактичних прийомів і рекомендацій сучасному рівню розвитку науки;

• планомірність — послідовна реалізація планових засад, які забезпечують доцільність діяльності зі збирання, дослідження та використання доказової інформації;

• взаємодія — узгодження діяльності відповідних органів та осіб, які забезпечують компетентне й ефективне застосування тактичних прийомів для досягнення реальних результатів.

Тактичний бік прийому забезпечують окремі принципи, а саме: оперативність, вибірковість, раптовість.

Оперативність означає своєчасність і невідкладність застосування тактичного прийому; вибірковість — найдоцільніший відбір засобів і прийомів у конкретній ситуації, які забезпечать досягнення потрібного результату; раптовість — це вибір найсприятливішого моменту для застосування тактичного прийому, що характеризується елементом несподіваності для певних учасників розслідування.

1.1.2. Слідчі дії

Слідча дія — це передбачений кримінально-процесуальним законом захід, який застосовується компетентними особами для збирання, дослідження, оцінки та використання доказової інформації. Аналогічне визначення слідчої дії як процесуального засобу діяльності слідчого зустрічаємо й у процесуалістів: слідча діяльність проводиться з метою збирання та закріплення доказів. Слідчі дії в гносеологічному та методологічному сенсах вважаються засобом (способом, методом) пізнання події злочину та осіб, які вчинили його, а також обставин провадження у справі.

Слідча дія — це процесуальна форма реалізації логічних прийомів пізнання фактів минулого та сьогодення у зв’язку з розслідуванням конкретних злочинів, тобто пізнавально-практична діяльність, в якій абстрактне мислення поєднане з практичною пізнавальною роботою, що має свою структуру (за В. Колдіним). Можлива простіша структура слідчої діяльності, коли слідчий засобами своєї діяльності впливає на об’єкт пізнання, приймає тактичне рішення та одержує на виході кінцевий результат. Остання логіко-інформаційна структура слідчої дії вважається більш доцільною.

У літературі існує кілька класифікацій слідчих дій відповідно до різних підстав. Так, залежно від об’єкта, на який спрямована пізнавальна суть слідчих дій, останні поділяють на речові, за допомогою яких одержують інформацію з матеріальних джерел (від речей), та особові дії, що пов’язані з одержанням інформації з ідеальних джерел (від людей, осіб). Звідси й докази поділяють на речові та особові. За місцем і роллю в процесі розслідування слідчі дії поділяють на початкові, наступні та невідкладні.

Провадження слідчої дії складається з чотирьох етапів:

• підготовка до проведення;

• власне проведення;

• фіксація ходу й результатів;

• оцінка результатів.

Підготовка до проведення: оцінюється слідча ситуація, що склалася, вибираються відповідні тактичні прийоми та технічні засоби, створюються умови для успішного проведення слідчої дії.

Власне проведення: застосовуються тактичні прийоми й технічні засоби з метою виявлення, фіксації та дослідження джерел доказової інформації.

Фіксація ходу й результатів: відображаються застосовані прийоми й засоби, а також поведінка учасників, місце, час проведення та одержані результати.

Оцінка результатів: одержані результати оцінюють з позиції вірогідності отриманої інформації, визначають їх місце і значення в системі доказів.

1.1.3. Слідчі ситуації

Слідча ситуація — це нова категорія криміналістичної тактики, яку було сформовано в 1967 р. (О. Колісниченко). Однак і досі визначення цього поняття викликає дискусію. Більшість учених слідчу ситуацію розуміють як становище, що склалося на певний момент розслідування злочину (О. Колісниченко, О. Ратінов, І. Лузгін, І. Герасимов). В. Гавло формулює слідчу ситуацію як сукупність фактичних даних, що відображають подію. Близьким до цього є визначення Л. Драпкіна, який у слідчій ситуації вбачає інформаційну модель, динамічну інформаційну систему, що містить ознаки, які мають значення в кримінальній справі. В. Шиканов та М. Селіванов вважають, що слідча ситуація — це сукупність даних, за наявності яких слідчий повинен діяти. Слідча ситуація — це обстановка, картина розслідування, яка склалася на певний момент розслідування, тобто сума значущої інформації (М. Селіванов). Нарешті, Р. Бєлкін визначає слідчу ситуацію як сукупність умов, в яких на певний момент здійснюється розслідування, тобто обстановка, в якій відбувається процес розслідування.

Розглянуті визначення слідчої ситуації справедливі тільки в матеріалістичному сенсі, оскільки умови, в яких здійснюється розслідування, становлять об’єктивну реальність — матеріальні та ідеальні джерела інформації. Однак такі визначення слідчої ситуації в пізнавальному (гносеологічному) аспекті некоректні і потребують удосконалення.

Слідча ситуація — це, з одного боку, об’єктивна реальність (матеріальні та ідеальні джерела), а з іншого — це пізнана суб’єктом доказування об’єктивна реальність, яка існує на певний момент. Непізнана матеріальна реальність містить потенційну інформацію щодо події злочину. Для введення її в процес доказування необхідний суб’єкт пізнання, котрий дослідить її та сформує слідчу ситуацію, яка становить пізнавальну проблему. Останню слідчий вирішує у результаті застосування тактичних рішень.

Таким чином, слідча ситуація в пізнавальному аспекті — це оцінна категорія, а в інформаційному —