Читати книгу - "Життя серед руїн, Tetiana Bila"

1

- Любий, вони повірили? - запитала молода дуже вродлива жінка у високого широкоплечего чоловіка з гордим поглядом, який тримав важку червону штору, щоб вона з дитиною на руках увійшла до просторової кімнати, яка слугувала спальнею.

- Думаю, да. В них немає іншого вибору, - відповідаючи на це питання, чоловік кинув погляд на балкон, з якого було видно натовп, що зібрався біля палацу, щоб вперше побачити новонародженого нащадка своїх імператорів, а потім він зачинив скляні двері та відпустив важку штору й уважно зазирнув в очі дружині. - Ти хоч як? Вже не болить?

- Болить трошки, але не так, як було при викидні. Який він гарнесенький, цей хлопчик… - після короткої паузи жінка знов звернулася до свого чоловіка. - Аскольде, а чому твою імперію називають Загубленою?

- Нашу імперію, Соломіє, бо це і твоя імперія теж. Вона Загублена, бо зло давно вже забуло про нас, бо наш світ загубився серед світів, заховавшись якось від Темряви. Я не знаю, як це трапилось, але Темрява дійсно нас загубила, тому й забула про наше існування.

- А чи дійсно забула? - уточнила Соломія.

- Сподіваюсь на це. Не хвилюйся. Займайся вихованням свого… сина Теодора. Він як божий дар потрапив до нас, щоб приховати нашу ганьбу цим викиднем. - пояснив Аскольд.

- Але ж викидень - це ж не ганьба, я вже втомилася тобі про це говорити! Викидень - це лише випадковість! - заявила голосно жінка, а дитина почала скиглити від шуму, через що матері пришлося заспокоювати свою нерідну дитину.

- Але ж не для нашого роду імператорів, який славиться безмежною силою та міцним здоров’ям. Те, що трапилося з тобою - це пляма на репутації роду. - наполягав на своєму імператор.

- Таке буває. Подивись на свій народ. Таке трапляється. І ніхто не засуджує нікого так, як ти мене, - імператриця подивилася в очі своєму чоловіку, який був непохитним у своїй думці. - Це життя. У житті може бути й приємне, й не дуже.

- Тільки в нашому роді такого не може бути. - суворо промовив Аскольд та відвернувся, щоб не бачити сліз дружини, які вже текли рікою. - Я не належу собі. Я належу своєму місцю, яке займаю по праву народження. І ти тепер теж не належиш собі. З тієї митті, як погодилася стати моєю дружиною.

Імператор обійняв свою кохану, яка вже судорожно дрожала від німого плачу.

- У нас все буде добре. Інакше ніяк. Я тебе кохаю. - сказав він.

- Я теж тебе кохаю.