Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Міфи, що мешкають поруч" автора Сергій Бобрицький. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 137
Перейти на сторінку:

На вулиці було б вже дуже темно, якби не багатоповерхівки, що осяювали мій шлях з усіх сторін. Хоча й був вже кінець березня, але дев’ята вечора – це дев’ята вечора. Я йшов, милуючись красиво освітленим містом. Ці багатоповерхівки, ці вулики з клітинками квартир, що світяться, здавалися дуже гарними. Навіть незважаючи на вочевидь-сірий гаражний кооператив під боком, мені подобався наш спальний масив. Особливо вночі, без окулярів, коли усе виглядало злегка розмитим і таємничим. Як виявилося згодом – максимально таємничим…

До місцевого міні-маркету з омріяними снеками й пивом залишалося якихось тридцять метрів, більшу частину з яких займав пустир. Ось крізь нього я й пішов. Тільки для того, щоб, опинившись на тому пустирі, почути звуки боротьби у кущах неподалік. Не те щоб я був відвертим боягузом в своєму житті. Але й конфліктною особою ніколи б себе не назвав. Ніколи не наривався на проблеми першим. Однак, як мені здалося, одним з учасників бійки була жінка. І абстрагуватися від факту побиття жінки в мене не вийшло.

Тому, відчуваючи в голові прийняте рішення, я також відчув, як холод підступається до кінцівок, а вуха – навпаки, починають нестримно палати, я стрімко влетів у ці кущі.

– Якого дідька тут коїться?! – Гаркнув я й сам здивувався, як взагалі вдалося не зірватися на писк. Однак бійців я не побачив. Точніше, бачив лиш одну жінку, років з шістдесяти. Яка наче билася з повітрям. Потім вона побачила мене.

– Геть! – Крикнула на мене жінка.

Але я б нікуди не пішов тепер, навіть якби захотів. Мурахи суцільним килимом вкрили моє тіло. Я завмер у такому шоці, якого ніколи не відчував. Бо у найпершу мить, побачивши тут лише самотню жінку, я миттєво подумав, що вона – п’яничка або божевільна. Але тепер я зрозумів що відбувається дещо більш серйозне, ніж алкогольна гарячка. Бо навіть моєї близорукості вистачило, щоб побачити очі жінки, які сяяли зеленим світлом.

Відволікатися на мене було не варто. Бо у наступну ж секунду після її окрику невидимий супротивник завдав удару. Тіло жінки здригнулося. Я не чув ані звуку самого удару, ні, тим паче, тріску кісток. Але з роту бідолашної просто фонтаном бризнула кров. І жінка осіла на землю. Потім невідомо звідки з’явився сильний порив вітру – і все вщухло.

З шоку мене дістав стогін жінки. Вона лежала на землі й дуже хаотично дихала. Я на абсолютно дерев’яних ногах підійшов до неї.

– П-п-пробачте мене. Це все я. Не варто було мені втручатися. Скажіть, що мені зробити, як вам допомогти? Давайте я викличу швидку? – Я верз якусь дурню, відчуваючи свою провину за те, що сталося.

Жінка підійняла руку – і в мене зник голос.

– Помовч, хлопче. Та й не допоможе вже мені швидка. А ось ти, схоже, можеш мені допомогти хоча б з помстою… О, Матір-Яга. Невже це й було моєю долею?.. Яка іронія… Правду кажуть, що шляхи богів несповідні…

– Мммм! Ммммм?! – Я не міг відкрити рота, але дуже хотів дізнатися, що вона взагалі верзе. З людини (людини?..) тільки-но майже дух вибили – як я їй допоможу?!

– Пробач, та поки тобі краще просто слухати. Я бачу, що ти – один з наших. Точніш, як раз не бачу, але це логічно. На тобі лежить замикаюче прокляття. Такої сили й складності, що зруйнувати його майже нереально. А накладати такі чари на якогось простака не має сенсу. Не з моєю силою з цим тягатися, тим паче зараз. Але це прокляття можна не зруйнувати, а перетягти на себе. Для цього сили посмертного бажання відьми має вистачити…

– Ммммм?! Мммм! – Я все ще слухав це, як марення людини, що вмирає, але тепер лунав ще й мотив пожертвування собою. Заради мене. Навіщо?! Хіба я просив?! Хотілося крикнути: «Припиніть! Давайте покличемо на допомогу! Просто відпустіть мене!»

– Так, дуже хитро придумано, хто б це не зробив. Жоден маг не побажає розлучитися зі своєю Силою, допомагаючи тобі… Але ж мені вже начхати. Треба прибрати того покидька з нашої землі і ти мені допоможеш! Як тебе? Віктор?.. Чудово, Віктор.

Вона почала підійматися. Яких зусиль це їй коштувало – навіть не знаю. На вид – вона наче підіймалася з могили. Дуже повільно. Дуже тяжко. Та дуже страшно.

– Так от… Віктор. – Їй було вже важко розмовляти. Очі відьми знов горіли зеленим.

– Мммм! – А я вже просто горлав всередині.

– Я, Марія Каргіна, без омани та за власної волі, беру на себе усі закляття, прокляття, замовляння та інший негатив, що лежить на тобі, Віктор. На те – моя Сила й моя Воля. Тож нехай почує мене Яга-заступниця!

Потім вона підійшла до мене впритул, взяла в долоні моє обличчя й поцілувала! Звісно, це був не справжній поцілунок, а, скоріш, зворотнє дихання з рота в ріт. Вона наче висмоктувала з мене повітря. Як наче мало самого факту, що я не можу чинити спротив старій, що насильно цілує мене!

Нехай це було страшно й огидно, але тривало це навряд чи більше за декілька секунд. А після того стара відступила від мене, подивилася в очі й сказала:

– То ось який він, Подих Роду.

А потім, наче у фільмі за коміксами «Марвел», стара просто почала «танути». Дрібненькі частинки, клітини, молекули та атоми, з котрих складається усе, лишали тіло Марії, прямуючи вгору.

– Запам’ятай ім’я мого вбивці, Віктор. Це Олег Борисов! Помстися йому за мене! Бо тепер ти мені винен…

1 2 3 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"