Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Міфи, що мешкають поруч" автора Сергій Бобрицький. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 137
Перейти на сторінку:

Останнім, що розпалося на атоми, були очі Марії. Точніше, вони просто спалахнули зеленими іскрами й зникли. Я знов міг рухатися. Звісно, ні про яке пиво вже мова не йшла. І я, постоявши у трансі ще хвилин з десять, тремтячими ногами вирушив додому.

Як дійшов до свого дому, пройшов вахтершу, їхав у ліфті, заходив до квартири – не пам’ятаю. Просто факт – я вже вдома. Ввімкнув всюди світло. Лячно. Дуже. Мене почало кидати в жар та холод одночасно. Дуже боліли очі та горло. Загальний стан, за відчуттями – стрес плюс сильна застуда.

Почало трусити, наче під час якогось припадку. Занудило. Ледве встиг добігти до вбиральні. Мене знудило якоюсь чорною жижею. І навіть у цьому стані я розумів, що такому насиченому чорному кольору в моєму шлунку нема звідки взятися. Через деякий час я знесилений виплевся зі вбиральні. Сльози текли очами, наче річні струмки. Усе навколо – в не чітких обрисах.

Лиш краєм ока я побачив на кухні, далі коридором, якийсь рух. Злякавшись, швидко повернувся у той бік – нічого. З шаленством протер очі, глянув ще раз – і здригнувся, ледь не заволавши. На нашому обідньому столі стояла людина. Маленький, наче карлик, дід. Може, навіть, менший за карлика. В білій сорочці й штанах. Він дивився на мене, а я – на нього.

– Здоров будь, Подих Роду.

– Трясссця твоїй матері. – Прохрипів я й знепритомнів.

Прокинувся вже на ліжку, в спальні. В трусах та майці, з чимось холодним на лобі. Виявилося – полотенце з кухні. Коли зрозумів, що до вбиральні я біг у кофті та джинсах і після цього навіть роздягтися не встиг – мене накрило жахом вдруге.

Це що ж виходить, мене роздяг та уклав у ліжко…?!

– Здоров будь, Подих Роду.

Дід з'явився біля входу до спальні. Стояв на підлозі з… так, із рушником, хлібом та сіллю. Вигляд мав винний.

– Ти не гнівайся, що злякав тебе. Не подумав я, що, проживши до сьогодні життя смертного, людині перелякатися від мого вигляду можна…

Так, Вітьок. Бери себе до рук. Вмикай голову! На тебе з кухонним ножем не кидаються. Хліб-сіль принесли. Дід цей – дуже маленький, плюс сорочка та борода. Ти – все життя читаєш міфи народів світу. Ну, а як же слов'янські?

– Здрастуйте, шановний… шановний. Пробачте, а ви, часом, не домовик?

– Часом – ні. Я – завжди домовик! – З полегшенням посміхнулося живе втілення слов'янського фольклору. – То, мать, дечого знаєш все-таки, так? Точно знаєш. Бачив я, як ти зі свого нотбука вигадки всілякі дивишся. Часом, звичайно, нісенітниця відверта, але буває таке вилазить, що я просто дивуюся. Звідки смертним знати?! Не інакше хтось із наших обмовився…

– Наших... Смертним... – Слухаючи балакучого домовика, в мене раптом зник страх. Тому що зараз, усередині мого мозку зріло щось схоже на усвідомлення втілення мрії дитинства: «Якби ж ці чудеса були б насправді!»…

– Гау, Олександровичу! Кажу, їсти будеш? – Мене вивів з трансу домовик, простягаючи хліб, що дуже смачно пахтів, та сіль.

– Так, вибачте. Трохи ще у шоці я. Звісно, ​​зараз на кухню підемо, і я…

– Ти що, думаєш, я тебе хлібом-сіллю отрую, чи що? – У голосі ходячої казки зазвучала образа. Тільки ображеного домовика в хаті мені не вистачало.

– Ні, що ви! Жодної думки не було. Так, зараз ... – Я, вже і так давно перебуваючи в сидячому положенні на ліжку, звісив з нього ноги.

Домовик підійшов до мене зі своїм частуванням. Я, як водиться, відщипнув від м'якого, теплого (!) короваю шматочок, макнув у сільничку (красива, дерев'яна, на нашій кухні такої точно немає) і повільно скуштував. Звичайно, кращого хліба я в житті не їв.

– Умм, боже, як смачно! Дякую…Парамон?..

Коровай, разом із рушником та сільничкою, полетіли на підлогу. Мені здалося це поганим знаком. В очах домовика застигли подив разом із жахом. Не знаю, що жахнуло його, проте до мене самого щойно дійшло, що, по-перше, він не представлявся. А по-друге – ім'я «Парамон» просто ніби неонова вивіска з іншого світу висіла над ним.

Ця «вивіска» насправді з неоновими аналогами мала дуже мало спільного. Таке без якісної комп'ютерної графіки не зробиш. Уявіть промінь ранкового сонця, що проникає у вікно. Бачите цю невагому, нематеріальну, але оманливо-відчутну нитку?.. Ось напис весь був такий. Наче зітканий зі світла.

– Бути того не може... Хай мене... Як ти дізнався, Вікторе?! Звідки?

В кімнаті різко потемніло, світло заблимало. А якщо врахувати, що на вулиці і така глибока ніч, мені вкотре за день стало моторошно. Розлючений домовик у будинку...

– Шановний Па… домовик! Я не знаю, звідки знаю ваше ім'я! Я просто прочитав цей напис і все!

– Який напис? – Обличчя казкового діда змінилося з рішуче-суворого на здивоване.

– Та він й зараз ось висить над вами! Наче зі світла зітканий. Напис з ім'ям Парамон. Просто над головою! – Я вказав рукою у напрямку злощасного напису і постарався краще його розглянути.

Ще одна моя помилка цього дня. Напис розгорнувся, став більшим і наче кинувся на мене! Я інстинктивно подався назад, але, звичайно, марно. Напис ніби вдарив мене по очах – і я зрозумів, що знаю про Парамона якщо не все, то багато чого. Що йому три сотні років, що останніми з господарів, з ким він міг спілкуватися, була дивна родина (дивна родина?!) Остапенко, яка мешкала аж у Закарпатській Області у 19 столітті, у селі Синевирська Поляна. У ті часи, коли Закарпаття ще належало до Австро-Угорщини, а Харківська область звалася губернією. Рівень сили – третє коло. Хазяїн… Тут пусто. Не в тому сенсі, що про господаря дивна вивіска нічого не розповіла. А ніби там є якась невизначеність.

1 2 3 4 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"