Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Ви мені не вірите, домовик? Щодо вивіски? – Обережно запитав я у трьохсотрічної істоти.

– Тепер – вірю, Подих Роду. – Сказавши це, дід шанобливо вклонився. – Та ти й сам глянь!

Як домовик з-за своєї спини дістав дзеркало, яке було майже втричі вище і ширше за нього самого, я не знаю. Але факт є фактом. У дзеркалі відбивався я, що сидів на ліжку. Із двома зірками замість очей.

Якщо хтось грав у Мортал Комбат, той знає про персонажа Райдона (до речі, взятий з японської міфології), у якого білі очі з ефектом розрядів блискавки, що постійно тріскають там. Так ось. За фактом, мені здається, у мене страшніше.

Це виглядало так, ніби усередині мого черепа запалили нереально яскравий світильник. Однак, вся його міць знайшла лише один шлях назовні – через очі. І ось це таке собі «внутрішнє світло» виходило з них. Ні зіниці, ні білка, ні райдужної оболонки. Я дивився на себе за допомогою двох сонців у очницях. Знову стало поганенько.

– Вікторе! Не втрачай свідомість! Загаси спершу Очі! Вимкни їх!

Дивні фрази домовика злегка привели мене до тями.

– У якому сенсі, загаси? Я нічого не підпалював! Вони самі палають.

Однак дід відмахнувся від мене, як від якогось довбня.

– У тобі прокинувся Подих Роду. Очі Роду. Це – дар, рівних якому на всьому білому світі якщо й знайдеш, то лише одиниці. А, може, і взагалі не знайдеш. Але з такими Знаменнями варто бути обережним. Інакше воно вип’є усі твої сили!

– Та як же цю штуку вимкнути?! – Я запанікував. Дуже багато всього за одну добу. А тут ще й власні очі намагаються «випити усі сили».

– Спокійно! – Дух цього будинку взяв усе на себе. – Дихай поки. Просто повільно дихай. Ще дихай. Ось так. Файно. А тепер – просто заплющи очі і побажай, щоб Очі теж закрилися.

Звучало, як тавтологія, але я послухався. Заплющивши очі, я побажав, щоб ці Очі зробили те саме. Дуже сильно забажав. І я їх почув! Це було вкрай дивне відчуття, ніби повіки повільно заплющують твої очі. Дивина була в тому, що очі вже заплющені! Тепер, мабуть, у мене їх дві пари, навіть без жартів про окуляри.

– Так краще? – Запитав я у домовика. – Більше не світяться?

– Не світяться, – загальмовано кивнув домовик, потім, неначе схаменувся, – не світяться, Хазяїне. І вклонився втретє за сьогодні. Тепер набагато нижче.

– Хазяїн?.. – розгублено перепитав я.

– Ім'я домовика можуть знати лише троє. Господар домовика, Велес, божественний покровитель домовиків, і Рід, Всюдисущий Всеотець, Творець світобудови.

– Згоден. На Велеса і тим більше Рода я не тягну, але…

– У тебе Його очі. – Перебив мене домовик. – Боги і ми, чарівні створіння, часом, даємо людям Знамення своєї уваги, прихильності. Або ж просто – Мітки. Є серед Міток і ті, що впливають на зір обдарованого. Але Очі Роду – це здатність бачити справді Все. Хоч чужі країни, хоч далекі зірки, хоч правду, хоч брехню, хоч ім'я домовика.

Волосся на загривку моєму стало дибки. Я тепер бачу Все? Серйозно?.. Це я, який посадив свій зір книгами та ноутом до позначки мінус чотири?..

– Може, не все так, як ви описуєте, шановний Парамоне? Може це помилка? Якийсь інший Дар?

– Помилки немає, Хазяїне. І Хазяїн може називати Парамона на ім'я. І це не Дар. Це – Подих.

Ну, мабуть, йому видніше. А поки що мені просто хотілося встати та поїсти.

– Як скажеш, Парамоне, – сказав я, повільно підводячись з ліжка, – не проти, якщо розмову ми продовжимо на кухні? Я трохи зголоднів…

– Звичайно, Хазяїне! Пробач Парамона, зовсім заговорив тебе! – Заметушився будинковий дух. Підібрав коровай з рушником, що так і лежали на підлозі, клацанням пальців змусив зникнути сіль, що розсипалася, і поспішив на кухню.

Поки я одягав домашні штани, бурмочучи собі під ніс: «Я – всевидящий. Очманіти.», на кухні щось брязкало, стукало і гриміло. Як я розумію, Парамон накривав стіл. Ну що ж, зараз погрію суп Даші в мікрохвильовій печі, перехоплю пару позавчорашніх котлет – і буду готовий знову слухати про дивовижні речі. Відверто кажучи, все, що відбувалося, трохи нагадувало мені сон, якому я ще не до кінця вірив. Тому, напевно, саме сьогодні вже шоку не було. Однак він трохи нагадав про себе, коли я зайшов на кухню.

– Мабуть, суп та котлети скасовуються. – Сказав я вголос.

– Ласкаво просимо до столу, Господарю... – Сором’язливо схилив голову домовик. – Ех, давно не готував для домашніх, вже міг і забути, як куховарити...

Домова нечисть відверто лукавила. Бо стіл був просто заставлений свіжою, гарячою їжею, що дуже смачно пахла. Якась ароматна каша. Гриби смажені, мариновані. Якісь цікаві соління. Вареники стояли поряд із сметаною. Квашена капуста у прозорій, скляній вазі. Оселедець під шубою. А на другому столі, призначеному для готування, вже остигало моє «чайне відро», надсилаючи мені дивовижний трав'яний аромат.

– Немає слів… Парамон, ти – просто найкращий. – Я був щиро захоплений такою «поляною».

– Та годі тобі, робота така ... – Засоромився Парамон. Але видно було, що йому приємно.