Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Зупинись, світ, я чую перші ноти своєї улюбленої пісні. Гітарні рифи накривають ковдрою і стискають до приємного болю в тілі. Голос Тревора, як ковток холодної джерельної води в липневу спеку. Я хочу пити його, намагаючись насититись цією ідеальною вібрацією, з домішкою хриплості. 

Співати всі слова в унісон? Не проблема. Я знаю кожну ноту, кожен вдих, яким він наповнює легені. Так близько до сцени це відчувається доволі інтимно. 

Сині очі зустрічаються з моїми, коли він проходить повз край сцени, аби провести рукою по всіх виставлених долонях. Моя не стала виключенням. Він тягнеться до задньої кишені джинсів і дістає звідти щось. Починається приспів, тому музикант повертається до середини сцени і розміщує мікрофон на стійці, дозволяючи рукам допомагати брати високі ноти. Дідько, як же він це робить! Ніби божество, що спустилося з небес на землю. Підсвічений прожектором ззаду, він справді викликає саме таку асоціацію. 

За хвилину його голос стишився і він затягує меланхолійну розвʼязку трагічної історії кохання. Підходячи до натовпу він обирає дівчат, бере їх долоню в свою і припадає вустами. Більш ніж впевнена, що їх терміново потрібно реанімувати. Сподіваюсь, карети швидкої допомогти чергують біля входу.  

Я лечу в безодню, вслід тим нещасним, що були поціловані ним. Мʼякі гарячі губи накривають мою вібруючу шкіру, а розпашілу долоню дряпає щось, що він просовує мені в руку, намагаючись зробити це непомітно. Погляд затримується на моєму обличчі, а потім смакує тіло, що геть не страждає він занадто великої кількості тканини. Мінді одяглась, наче остання шльондра, і мене з собою підбила на це ж. Дякую їй за це.  Давно варто було. 

Я притискаю кулак до грудей, намагаючись не подавати вигляд, що рок-зірка, котрий розірвав сьогодні сцену, щось передав мені. Записка. Небезпечно розгортати, але терпіти просто несила. 

Я відступаю пів кроку в натовп та намагаюсь розгледіти написане. Рівний почерк склав літери в слова, а слова в речення. Чорт, доволі провокативні речення. 

«Якщо ти не проти ближче познайомитись - чекатиму за адресою: Дікстон Авеню, 265, готель «Катарсис». На рецепції скажеш: «Космос приймає твою порожнечу» і вони проведуть тебе до мене. Твій, Тревор Фінч.» 

Спершу шлунок спазмує, усмішка натягується на обличчя, метелики в животі бʼються крилами. А потім на мене звалюється усвідомлення. Це заготовлена заздалегідь записка. Є ймовірність, що не лише я отримала таку ж цієї ночі. Що, як я приїду, а там будуть інші дівчата… І взагалі, може це прямий натяк на секс. Легенди про зірок та їх секс з фанатками - далеко не легенди, але ж я не можу, тому що… «Тому що?», - запитую сама в себе. «Тому що це не правильно», - смиренно відповідаю. «Ага, правильно, а що ми кажемо правилам з недавніх пір? Якщо мені не зраджує памʼять, то ми кажемо: «нахрін їх всі» і йдемо робити те, що хочеться», - внутрішній діалог закінчився, а я так і стою в ступорі, слухаючи, як лунають заключні акорди фінальної композиції. 

Ні, Бет, ти ж не хочеш сексу на ніч. Що? Стоп. А чим це погано? Я мушу їхати. Я мушу трахнутись хоча б з кимось. А про таке я й мріяти не могла. Тому, упустити такий шанс - чистий гріх. 

За своє життя я мала трьох статевих партнерів: власне Шон, мій останній хлопець (дідько, він знав, що робити з моїм тілом),  Деймон (свій перший раз я подарувала йому… так і мудохалась з ним два роки, мастурбуючи в душі після сексу, щоб отримати хоча б якесь задоволення), і між ними трапилась Елізабет. Думаю, не варто казати, що дружба між нами після цього випадку пішла коту під хвіст? Такий досвід багатим не назвеш, проте я рішуче налаштована це виправити. 

Варто придумати, як здихатися Мінді. Скажу, що у кота моєї сусідки інсульт, тому мені потрібно їхати. Або ж, що по телевізору йтиме вечірнє шоу «Вʼяжемо гачком хатні тапки». Гадаю, вона повірить. 

Катарсис горить жовтими вогнями, що відбиваються від чорного мармуру стін, утворюючи мерехтливе світіння. Великий, просторий хол зустрічає мене блаженною прохолодою. Те, що треба після спекотного липневого дня, та двох годин палкого концерту.  

Усміхнений чоловік на рецепції поправляє свій метелик на шиї і запитує чим він може мені допомогти, приязно схиляючи голову. 

— Я… — думки перетворились на кашу. — Перепрошую. 

Розвертаюсь, щоб піти і врізаюсь в широкі груди високого чоловіка. Він дивиться на мене зверху вниз, як на комаху, що прилипла до його лобового скла та псує огляд шляху. 

Я хочу перепросити, але він так сканує мене поглядом, що я починаю червоніти, втрачаючи здатність до вербальної комунікації. Кутик його губ злегка сіпається і він, оминаючи мене, йде повз, до великого прозорого ліфту. 

      — Міс, з вами все добре? — запитує адміністратор. 

      — Так, дякую, — кліпаючи, оговтаюсь я.

      — У вас є резервація ? 

— Резервація? - намагаюсь зрозуміти що він має на увазі, вдивляючись в сині очі. — О, ні, ні. Я би хотіла… — дідько, і як я маю це сказати? 

Переминаючись з ноги на ногу, розумію, що маю вигляд тупої ідіотки. Вдих, видих і все. Ти прийшла за… запрошенням. 

— Космос приймає твою порожнечу, - випалюю слова до болю знайомої пісні. 

— Зрозумів, — лукава посмішка прикрасила фемінно вродливе обличчя і він звернувся до жінки, що стояла обабіч. — Лейло, проведи пані до містера Фінча.