Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

От на тій галявині й схопило йому серце, коли він, обливаючись потом, намагався відпиляти ту кляту засохлу гілку від старого бобівника. Він покинув пилку, яка застрягла в деревині, спромігся ступити кілька кроків до будинку, але біль підкосив.

У кареті швидкої, із кисневою маскою, притиснутою до обличчя, він міцно тримав за руку Кейт, силкуючись усміхнутися й заспокоїти її. У лікарні навколо нього зчинилася звична метушня: усі ці голки-шмолки, скажений писк приладів, біганина… Так добре стало, як усе нарешті змовкло. Невдовзі, коли всі потрібні папери було підписано — ця неминуча бюрократія, що супро­воджує кожного з нас від народження, — Ерла нарешті відпустили.

І ось тепер він лежав, розтягнувшись на весняному сонечку. Голякá, на низькому дерев’яному тапчані, посеред густого килима лугової трави й листя. Він пере­бував тут уже понад тиждень — достатній час для того, щоб плоть розклалася, оголивши кістки та хрящі під муміфікованою шкірою. Пасма волосся ще й досі трималися на черепі, порожні очниці якого витріщалися в лазурове небо.

Я закінчив знімати обміри й вийшов із вольєра, що захищав тіло дантиста від птахів і гризунів. Витер піт з чола. Полудень давно минув, припікало добряче, хоча тепла пора року щойно розпочалася. Весна помалу набирала сили: бруньки вже набрякли й обважніли. За тиждень чи два запанує бурхлива пишна зелена краса, але зараз берези й клени лісистого Теннессі ще стримували молоді паростки, наче не бажаючи випускати їх на волю.

Працював я на схилі нічим не примітного пагорба. Можна навіть сказати, мальовничого, хоч його не порівняєш зі стрімкими величними хребтами Смокі-­Маунтінс, що здіймаються вдалині. А втім, кожного, хто тут побував, вражав зовсім інший аспект природи: трупи людей на різних стадіях розкладання по всьому схилові. Прикриті густим підліском, під пекучими променями сонця, чи в затінку… свіжіші, у яких ще вирували гази розпаду… давніші, висохлі, на них залишилася сама шкіра. Деякі трупи сховали з очей, прикрили землею, засунули до багажника автомобіля. Інші, як і той, на якому я робив заміри, лежали відкрито, захищені сітчастими огорожами, немов експонати жахливої інсталяції. Тільки-от призначення цього місця було значно серйознішим за артоб’єкти. І значно менш публічним.

Я склав у сумку блокнот і обладнання та спробував розім’яти затерплу руку. Лінія життя на долоні перерізана навпіл тонкою білою смужкою — плоть у цьому місці розсікло до кістки. Так і є: ніж, що минулого року мало не обірвав мені життя, докорінно його змінив. Я почепив сумку на плече й випростався. Біль у животі при піднятті ваги вже майже не відчувається. Шрам під ребрами повністю загоївся, а за кілька тижнів можна буде відпочити від антибіотиків, які я постійно приймаю от уже дев’ять місяців. Доведеться все життя берегтися від інфекцій, але мені, можна вважати, пощастило: втратив тільки частину кишківника із селезінкою. Важче змиритися з іншою втратою.

Отже, дантист лишився повільно розкладатися далі, а я обійшов потемніле й набрякле тіло, частково приховане кущами, та рушив вузькою стежкою, що петляла поміж деревами. Молода темношкіра жінка в сірому хірургічному халаті й штанях сиділа навпочіпки біля трупа, прихованого в тіні поваленого дерева. Пінцетом вона вибирала з нього личинки, ті пручалися й звивалися, а вона скидала кожну в окрему баночку та закручувала кришкою.

Я гукнув:

— Привіт, Алано!

Не впускаючи пінцета, вона підняла очі, усміхнулася мені:

— Привіт, Девіде.

— Том десь тут?

— Востаннє я його бачила там, біля плит. До речі, дивись під ноги, — кинула вона мені вслід, — там далі в траві лежить окружний прокурор.

Я показав, що зрозумів, і попрямував стежкою. Вона збігáла вздовж високої сітчастої огорожі, яка оточувала два акри[1] лісу. По верху сітки протягнули колючий дріт, а для додаткової безпеки встановили дерев’яний глухий паркан. Єдиним входом і виходом слугувала велика брама з пофарбованою вивіскою. Чіткі чорні літери повідомляли: «Антропологічний дослідницький центр», однак усі добре знали його неофіційну назву.

У народі це місце було відоме як «Трупна ферма».

Тиждень тому я стояв у коридорі своєї лондонської квартири, поруч зі мною, на кахляній підлозі, — спаковані валізи. Надворі ніжний пташиний спів вітав блідий весняний світанок. Я подумки перевірив список справ до від’їзду, переконався, що все зроблено. Вікна зачинив, пошту переадресував, бойлер вимкнув. І все одно нервував, серце вискакувало з грудей. Я звик до подорожей, та цього разу все було інакше. Більше ніхто не чекав на моє повернення. Таксі запізнювалося, але до літака часу вистачало. І все одно я тривожно зиркав на годинник. Погляд ковзнув на чорно-білі вікторіанські кахлі підлоги: ось воно, усього за кілька кроків від мене. Із зусиллям відвів погляд, але строкаті ромби, мов на вбранні Арлекіна, уже викликали в пам’яті ту саму картину. Стіну й підлогу біля дверей давно вже відмили від крові. Поки я лежав у лікарні, коридор перефарбували. Нічого не нагадувало про те, що сталося тут минулого року. Та все ж мене накрила хвиля клаустрофобії. Я підхопив багаж, виніс його назовні, намагаючись не дуже притискати до живота. Коли під’їхало таксі, я саме зачиняв вхідні двері. Вони глухо захряснулися в мене за спиною, наче ставили остаточну крапку. Я відвернувся, не кинувши на них прощального погляду, і попрямував до таксі, що пихтіло неподалік, випускаючи пари солярки. Доїхавши до найближчої станції метро, пересів на лінію Пікаділлі до аеропорту Гітроу. До ранкового часу пік було ще далеко, але пасажири вже потроху наповнювали вагон, зі звичною байдужістю лондонців, уникаючи поглядів одне одного.

Я радів, що їду звідси. Мабуть, гаряче радів. Удруге в житті я відчував нагальну потребу вибратися з Лондона. Але, на відміну від першого разу, коли життя моє розлетілося на друзки після загибелі дружини й дочки, коли я тікав від нього світ за очі, цього разу я знав, що вернуся. Просто мушу на якийсь час вирватися звідси, відгородитися від недавніх подій. До того ж я вже кілька місяців не працював. Сподівався, що ця поїздка допоможе мені повернутися до нормального життя.

І зрозуміти, чи я ще можу працювати.

Кращого місця для цього годі й вигадати. Донедавна дослідний полігон у Теннессі був унікальною, єдиною у світі польовою лабораторією, яка працювала на відкритому повітрі, де кримінальні антропологи могли вивчати процеси розкладу на справжніх людських трупах, фіксувати ключові деталі, що дають змогу встановити час і обставини смерті. Наразі подібний полігон відкрили також у Північній Кароліні, а згодом — у Техасі, коли вдалося налагодити співіснування поруч з місцевими грифами-стерв’ятниками. Навіть точилися розмови, ніби щось подібне відкривається в Індії.

Проте не важливо, скільки таких лабораторій відкриється, —