Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Достатньо старі й достатньо молоді, — усміхнувся Локвуд. — Найкращий вік.

— Точніше кажучи, мадам, — додала я, — в законі йдеться, що дорослий потрібен лише тоді, коли оперативники проходять стажування. Більші агенції зазвичай мають керівників, але це їхнє особисте право. Ми достатньо кваліфіковані й самостійні, тому не вважаємо це за необхідне.

— Повірте нашому досвіду, — ласкаво обізвався Локвуд, — дорослі тут тільки зашкодять. Але ми, якщо ви бажаєте, готові в будь-який момент показати вам свою ліцензію.

Жінка пригладила своє гладеньке, світле, ідеально зачесане волосся:

— Ні, ні... не треба. Мама так хотіла, щоб цим займалися ви... отже, так буде краще. — Її голос пролунав байдуже й непевно.

На мить запала мовчанка.

— Дякую, мадам. — Я озирнулася на двері, що завмерли в чеканні. — Залишилося з’ясувати ще одну річ. Чи є в будинку хтось іще? Коли ми подзвонили, нам здалося...

Її очі обурено вирячились, зустрівшись із моїми:

— Ні. Це ніяк неможливо. Ключі є тільки в мене.

— Зрозуміло. Я, мабуть, помилилася.

— Що ж, я вас не затримуватиму, — сказала пані Мартін. — Мама заповнила папери, які ви надіслали їй. — Вона подала нам теку. — Сподіваюсь, це стане вам у пригоді.

— Авжеж. — Локвуд заховав теку під пальто. — Дуже дякую вам. А нам пора до роботи. Перекажіть вашій матусі, що ми зателефонуємо їй уранці.

Жінка віддала йому ключі. Десь віддалік просигналив автомобіль, ніби кажучи: «пора». До комендантської години залишалося ще багато часу, однак вечір невблаганно насувався, й люди поспішали. Їм хотілося швидше потрапити додому. Невдовзі на лондонських вулицях не залишилось нікого й нічого, крім слідів туману та блискіток місячного сяйва, — а може, не було і їх. Нічого такого, що було б видно будь-якій дорослій людині.

Сьюзі Мартін це теж розуміла. Вона випросталась, міцно натягла свій кардиґан.

— Мені, мабуть, пора. Не завадить побажати вам щастя... — Вона озирнулась. — Які ж ви молоді! Який це жах, що світ дійшов до такого...

— На добраніч, пані Мартін, — мовив Локвуд.

Жінка без жодної відповіді збігла східцями вниз. За кілька секунд вона зникла серед туману й лаврових кущів, у напрямку дороги.

— Яка вона нещасна, — зауважила я. — Гадаєш, уранці ми зможемо відзвітувати про виконану роботу?

— Краще вирішити все цієї ночі, — відповів Локвуд. — Ти готова?

Я поплескала руків’я рапіри:

— Готова.

Він усміхнувся мені, ступив до дверей і з усмішкою фокусника крутнув ключем у замку.

* * *

Тільки-но ми увійшли, як зрозуміли: в будинку Гість, тож діяти треба швидко. Це — одне з перших наших правил. Ніколи не вагатись, не затримуватись на порозі. Чому? Бо через кілька секунд уже може бути запізно. Ви стоїте на дверях: за спиною — вільний простір, а попереду — пітьма, й ви будете останнім бовдуром, якщо не захочете обернутись і дременути навтікача. Від того, як швидко ви це зрозумієте, сила волі почне залишати вас, серце зі страху тьохне, й тоді бенц — ви вже злякалися, навіть не розпочавши роботи. Ми з Локвудом добре знали це, тому не стали ходити манівцями. Хутенько майнули всередину, поставили торбини на підлогу й тихо зачинили за собою двері. А тоді принишкли, дивлячись і слухаючи, що діється довкола.

Вестибюль будинку подружжя Гоуп був довгий і досить-таки вузький, хоч завдяки високій стелі здавався просторішим. Підлогу було вистелено чорно-білими мармуровими плитами, а стіни обклеєно блідими шпалерами. Усередині вестибюлю круті сходи вели на другий поверх і щезали в темряві. В порожніх проходах, що зяяли обабіч, причаїлася пітьма.

Усе це, звичайно, можна було легко виправити, увімкнувши світло. Та й вимикач був поряд, тут-таки на стіні. Та ми не пробували ним користуватись. Друге наше правило — світло заважає нам. Воно приглушує відчуття, робить нас слабкими й нерозумними. Краще дивитись і слухати в пітьмі. Так легше відчувати страх.

Саме цей страх ми й відчували, мовчки стоячи в темряві. Я слухала.. Локвуд дивився. В будинку було холодно. Задушливе повітря ховало в собі кислуватий запах, який буває лише у вкрай незатишних місцях.

Нахилившись ближче до Локвуда, я прошепотіла:

— Опалення немає.

— Гм-м...

— Щось іще є, як ти гадаєш?

— Гм-м...

Мої очі врешті звикли до темряви й почали розбирати більше деталей. Під завитком перил був маленький полірований столик, на якому стояла порцелянова чаша для пахощів. На стінах висіли якісь малюнки: придивившись, я розібрала, що це вицвілі плакати давніх музичних ансамблів, фотографії крутих пагорбів і лагідних морів. Усе напрочуд безневинне. Місце аж ніяк не огидне — навпаки, в денному сонячному світлі тут мусить бути цілком затишно. Та зараз усе було по-іншому: тінь віконної рами в дверях, прибравши форму якоїсь перекошеної труни, тяглася перед нами підлогою. Наші тіні опинилися в її рамці. До того ж ми пам’ятали, як помер пан Гоуп, і це справляло на нас іще тяжче враження.

Я глибоко дихала, щоб заспокоїтись, і відганяла моторошні думки. Тоді знову заплющила очі, ніби дражнячи темряву, — й слухала. Слухала...

Вестибюль, кімнати й сходи завжди є судинами й дихальними шляхами будь-якого дому. Кожну будівлю пронизують канали. Можна почути відлуння речей, прислухавшись до кімнат. Часом ти можеш розрізнити серед нього інші шуми — голоси, яких тут не повинно бути. Відлуння минулого, відлуння прихованого...

Це був саме такий випадок.

Я розплющила очі, взяла свою торбину й поволі рушила до сходів. Локвуд уже стояв біля полірованого столика під завитком перил. Його обличчя тьмяно сяяло в світлі, що проникало через матове скло в дверях.

— Ти щось чуєш? — запитав він.

— Умгу.

— Що?

— Тихий стукіт. З’являється й зникає. Дуже-дуже слабкий. Не можу сказати, звідки він лунає. Але він ще посилиться — згодом, коли стане темніше. А що в тебе?

Він показав на нижні сходини:

— Ти, звичайно, пам’ятаєш, як помер пан Гоуп?

— Упав зі сходів і зламав карк.

— Саме так. Ось тут — потужне залишкове сяйво смерті. Зберігається три місяці після його загибелі. Таке яскраве — хоч сонячні окуляри надягай. Пані Гоуп розповіла