Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Я нахилилась над підлогою, силкуючись щось розгледіти в сутінках.

— Так, тут видно, як потріскалися плити. Він мав упасти з величезної ви...

Зі сходів долинули два гучні удари. Повз моє обличчя люто війнуло вітром. Перш ніж я зреагувала, щось велике, м’яке й страшенно важке впало точнісінько там, де я стояла. Від цього мені аж звело зуби.

Я відскочила, вхопила рапіру з пояса. Я стояла навпроти стіни, шалено озираючись на всі боки, піднявши свою зброю. Серце калатало в моїх грудях.

Нічого. На сходах — нікого. Ніякого понівеченого тіла, що немічно розляглося на підлозі.

Локвуд недбало притулився до перил. Було надто темно, щоб сказати напевно, але я ладна була заприсягтися, що він і бровою не повів. Він не чув падіння.

— З тобою все гаразд, Люсі?

Я важко відсапувала.

— Ні. Я щойно чула відлуння смертельного падіння пана Гоупа. Дуже гучно й чітко, ніби він упав мені просто на голову. Не смійся. Тут немає нічого кумедного.

— Пробач. Отже, щось уже з’явилося — такої ранньої пори. Далі, напевно, буде ще цікавіше. Котра, до речі, година?

Мати з собою годинника з люмінесцентним циферблатом — третє моє правило. Було б ще краще, якби він витримував різкі перепади температури або потужні удари ектоплазмою.

— Ще немає п’ятої, — відповіла я.

— Чудово. — Локвудові зуби не світились так, як мій годинник, але коли він усміхнувся, то цілком міг би замінити ліхтарик. — Саме встигнемо випити по чашечці чаю. А потім шукатимемо привида.

2

Коли ви полюєте на підступних духів, прості речі можуть стати більш значущими. Рапіра в темряві виблискує сріблом, залізні стружки розсипані на підлозі, запечатані каністри з найкращим Грецьким Вогнем напоготові — усе як слід... Але чайні пакуночки, свіжі та ароматні, зроблені (як ми полюбляємо) в «Братів Піткін» на Бонд-стрит, — це, можливо, найпростіша і найкраща з усіх наших невеличких утіх.

Можливо, ці втіхи не можуть урятувати вам життя, як вістря меча або залізне коло, і не мають захисної сили від раптового удару вогнем. Проте вони насправді життєдайні — бо допомагають вам зберігати здоровий глузд.

Час, проведений у будинку з привидами, які чатують на тебе в темряві, ніколи не буває приємним. Ніч тисне на вас зусібіч, а мовчанка аж б’є по вухах; у такі моменти, якщо забудешся, ти починаєш бачити й чути те, що існує лише в твоїй уяві. Одне слово, тобі треба трохи розважитись, і кожен з агенції «Локвуд і К°» має для цього власний спосіб. Я, скажімо, малюю олівцем, Джордж переглядає комікси, а Локвуд читає дешеві журнали. Але всім нам не обійтися без чаю з печивом — і ця ніч у будинку Гоупів не стала тут винятком.

Ми знайшли кухню в дальшому кінці вестибюлю, відразу за сходами. То була досить простора, ошатна кімнатка, чиста й сучасна — в ній було помітно тепліше, ніж у вестибюлі. Я не помітила там жодних надприродних слідів або чогось подібного. Все було спокійно. Тихий стукіт, який я чула, сюди не долинав — так само, як і не повторювався отой огидний удар на сходах.

Я поставила чайник на вогонь, а Локвуд тим часом запалив олійну лампу й помістив її на столі. В її світлі ми змогли зняти рапіри та робочі пояси й покласти їх перед собою. До кожного пояса було пристебнуто сім торбинок; незважаючи на тишу, ми заходилися ретельно перевіряти їхній вміст, аж поки чайник засвистів і запихкотів. Звичайно, ми перевірили все знаряддя ще в конторі, проте охоче зробили це ще раз. Ми добре пам’ятали, як минулого тижня дівчина з агенції «Ротвел» загинула через те, що забула поповнити запас магнію для Грецького Вогню.

За вікном давно смеркло. Легенькі хмарини пливли темно-синім небом, щільний туман поглинув увесь садок. За темними огорожами світилися вікна сусідніх будинків. Вони були такі близькі й водночас такі далекі, ніби кораблі в океані.

Ми надягли пояси й перевірили Клейку Стрічку на наших рапірах. Я налила нам чаю й поставила чашки на стіл. Локвуд витяг печиво. Ми сіли поряд. У мерехтінні олійної лампи тіні танцювали по кутках кухні.

Локвуд нарешті опустив високий комір пальта, що ховав його шию.

— Погляньмо, що пані Гоуп розповіла про себе, — сказав він і простяг худу довгу руку до теки, яка лежала на столі. Світло лампи загадково виблискувало крізь копицю його волосся.

Поки Локвуд читав, я перевірила термометр, причеплений до мого пояса. П’ятнадцять градусів. Не дуже тепло, проте чого ще сподіватися такої пори від будинку, який не опалюється. З іншої торбинки на поясі я дістала записник і накреслила план кімнати, записавши також почуте у вестибюлі.

Локвуд поклав теку вбік:

— Гаразд. Це стане нам у пригоді.

— Справді?

— Ні, я жартую. Чи, може, кепкую? Ніяк не запам’ятаю різниці.

— Жартують звичайно розумні люди. Тому ти радше кепкуєш... І що ж вона розповіла?

— Нічогісінько, що могло б зарадити нам. Те, що вона написала це все латинкою, — єдине, з чого можна радіти. Ось тобі найголовніше. Гоупи мешкали тут два роки — приїхали звідкілясь із графства Кент. Далі — купа дурниць про те, які вони були там щасливі. Ніякої тобі комендантської години, ніяких примарних вогнів. Як це було чудово — ходити гуляти пізно ввечері й зустрічати тільки сусідів. Це неможливо. Я не вірю жодному її слову. Джордж казав, що саме в Кенті стільки привидів, скільки немає ніде за межами Лондона.

Я відсьорбнула чаю:

— То всі її проблеми почалися тут?

— Так вона й каже. Вони переїхали сюди. Спочатку все було гаразд — жодного клопоту з цим будинком. Жодного будь-якого прояву. Чоловік змінив роботу — почав працювати вдома. Десь із півроку тому. Нічого цікавого не траплялося, аж поки він упав зі сходів і помер.

— Зачекай-но, — перервала я. — Як він упав?

— Мабуть, спіткнувся.

— Я маю на увазі, він був сам?

— Якщо вірити пані Гоуп, то так. Вона була в ліжку. Це сталося вночі. Вона пише, що її чоловік був трохи неуважний — кілька тижнів перед смертю. Погано спав. Вона вважає, що