Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У тебе завжди є відмовка.
— Колись вам це подобалося... Володарко.
Риска її прозорих губ скривилася.
— У цьому місці титули звучать як знущання.
— Відгомін давніх манер, — чоловік уклонився вдруге.
— Прошу вибачити.
— Вибачаю вперше і востаннє. Краще послуговуйся будь-яким іменем... Ґааде.
Він уклонився втретє.
— Як волієш, Ґадро. Чим зобов'язаний такому раптовому візиту? Відверто кажучи, я вирішив, що ти забула про моє існування.
— Я не забуваю нікого і нічого, — процідила Ґадра. — Я прибула з поваги до тебе. Прибула сповістити, що твій час збіг.
Багряні очі блиснули.
— Ти кажеш про війну.
— Я кажу про здобуття нового світу.
Тепер її голос нагадував скреготіння тупого леза по вкритому памороззю склу.
— Отже, чутки не брехали... Ти хочеш загарбати інший бік.
— А ти зробиш це разом зі мною.
Він вагався лише мить.
— Гаразд. Але перед тим прошу вислухати. Я майже закінчив...
— Байдуже, — обірвала Ґадра. — Байдуже, що ти закінчив. Не витрачай сил на ці забавки. Забагато часу змарновано, Ґааде. Неприпустимо багато.
Пасма її волосся-темряви стали дибки, обернулися чорними лезами.
— Поки ти впродовж століть сидів у теплому міражі, мудруючи над пустоплідними вигадками, мої піддані страждали в чужому світі. Дрібнішали, вичихали, марніли. Розсіяні й самотні, вони тікали і ховалися, никалися по норах та печерах... Розпорошені по всіх усюдах, вони втратили коріння — і забули батьківщину.
Леза закрутилися навколо її голови розмитим чорним німбом.
— Їхні нащадки втратили навіть власні імена! Дуенде. Абатва. Обаке. Туурнгаіт. Джини. Туата Де Дананн. Мерзенні прізвиська, що краять слух! Чужина перемолола всіх.
— Не всіх. Дехто став правителем.
— Коли це було, Ґааде? Отямся. Майже всіх знищили. А на кого виродилася решта? На домашніх потворок. На лякливих покручів. На казочки, якими лякають тамтешніх дітей, — скреготіла Ґадра. — Який сором! Мої піддані, могутні і горді... Перетворилися на жалюгідних нікчем.
— Трагедія змінила всіх, хто вижив...
— Ні, чаклуне! їх змінили люди!
Ґаад промовчав.
— Мені огидно. Мені люто. Мені боляче, — шипіла Ґадра без жодного відтінку емоції. — Це сталося з моєї провини. Нещасні шукали кращого місця для життя — а я, їхня правителька, не могла дати нічого, крім втечі до чужого світу. Один за одним вони йшли на той бік, втомлені очікуванням, неспроможні більше скніти тут. Я вважала, що це тимчасово, що діти їхні повернуться, коли ми все виправимо... Але тут уже нічого не виправити.
— Ґадро, ми...
— Годі!
Тон її крижаного голосу не змінився, а чорні леза волосся перетворилися на гіллясті роги.
— Всі інші визнали поразку. Ґорана, Ґарог, Ґумара, Ґорс... Усе Коло відмовилося. Настала твоя черга, пустельнику. Ви, великі чародії і розумники, тисячами років годували мене брехливими медовими обіцянками.
— Дозволь мені закінчити, Ґадро. Поглянь!
Він указав на дуб, єдине живе дерево, що завмерло на видноколі біля руїн, немов утомлений блукач посеред пустелі.
— Придивися до цього дива! Перед тобою — наш шанс. Справжній шанс на відродження. Я...
— Де я маю вгледіти диво? У дереві? — перебила Ґадра. — Чи ти знущаєшся з мене, Ґааде? Що нам із того нещасного дерева? Воно змусить світило прокинутися і рушити небосхилом? Воно зцілить землю, оживить воду, відродить вітер? Чи воно поверне час у минуле?
Ґаад спохмурнів.
— Мені байдуже до твоїх вигадок. Ти двічі зазнав невдачі, хоча перед кожною розпатякував про шанси на відродження. Я не мала слухати тебе... Я не мала слухати жодного з вас, солодкоголосих брехунів! Ви нічого не зцілили, — темрява потекла з її очниць. — Ми могли перейти на інший бік одразу після трагедії. Тоді, на світанку епох, коли вони бігали в шкурах і молилися димові, ми могли стати їхніми богами назавжди! Але я дозволила відмовити себе. Повірила у можливість порятунку.
— Ця можливість досі існує.
— Неприпустима наївність з мого боку, — Ґадра проігнорувала його зауваження. — А тим часом ті жадібні невігласи приходили сюди, один за одним... І ми напували їх силою.
— Та забирали їхню силу навзаєм.
— І що з неї? Вона напувала нас, а цей світ однаково розсиплеться на пил. Тим часом вони навчилися літати і вбивати на відстані без жодних чарів! Жоден із вашого Кола не міг цього передбачити.
Її волосся перетворилося на кубло змій, що кидалися навсібіч, ніби намагалися вкусити невидимих ворогів.
— Я більше не маю права зволікати, Ґааде. Поки розділені люди погрузли у нескінченних чварах, ми візьмемо той світ. Допоки ми ще сильні. Допоки можемо перемогти. Допоки наші піддані не вимерли остаточно, — змії тремтіли і перепліталися. — Ми здобудемо нову домівку.
— Я згоден, Ґадро. Але хіба ти не казала, що наш рід вироджується? Ти не припускала, що все відбувається через те, що ми занадто чужі у тому світі? І сама його природа змінює нас...
— Там. Буде. Краще, — відрубала Ґадра. — Не намагайся посіяти у мені смуту, Ґааде, я більше не слухаю тебе.
Вона повільно прокрутила головою навколо тулуба, як сова.
— Цьому світові давно варто померти, — вирекла Ґадра.
— Ми просто не сміли поглянути правді у вічі.
— Якби ти дозволила мені закінчити, — вперше за цю бесіду Ґаад видав нотку роздратування.
— Я багато чого тобі дозволяла. Занадто багато. Саме з твоєї вини один із тих хробаків вільно стрибав сюди, поневолюючи моїх підданих в обох світах, — її голова роздулася вдвічі. — Кривава печатка! Вони навчилися від нас: ритуали, замовляння, чари...
— Справедливий обмін.
— Ти подарував йому право входу! Навіщо?
— Маленька примха.
— Невже він також потрібен для завершення твого великого задуму?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.