Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли він позирнув на мене знову, посмішка наче випарувалася з його очей, і я стиснула зуби, докладаючи зусиль, щоб він не помітив, як смикається в мене кутик рота. Спливло чотири роки, як мене кинули на розпеченому березі, лишили напризволяще. Доводилося відшкрібати корпуси суден за пайку тухлої риби, знову й знову терпіти побиття за те, що пірнала на чужій території. На Джевалі я вже зазнала жорстокості, та досі мені вдавалося не потрапляти під руку Коєві. Те, що він звернув на мене увагу, дуже небезпечно.
Я ступила на корму, не ховаючи злої посмішки, яка палала в мене на губах так само, як та, що він нею світився, тікаючи з берега. Він був покидьок, та я була не ліпша. А якщо показати йому, як сильно боїшся, — тільки станеш легшою жертвою. Мені треба було прихитритися вижити на Джевалі, і я б руку віддала на відруб, аби не дозволити комусь позбавити мене можливості звідси вибратися. Не тоді, коли вже так наблизилася до мети.
Я відпустила щоглу, ялик вислизнув із-під ніг, і я пірнула. Усім тілом врізалася в море; навколо струменіли прозорі бульбашки, а я виборсувалася на поверхню, відчайдушно шарпаючи кінцівками, щоб не задубіти. Край східного рифу стримів у течію, і на цьому боці острова вода була холодніша. Це була прикмета, завдяки якій я знала, що там, унизу, лишилися ще гранати, не все повитягували.
Коїв човен летів геть від мене під усіма вітрилами, напнутими на тлі безхмарного неба. Коли він зник за бар’єрними островами, я повернула в протилежному напрямку, до берега. Пливла, зануривши обличчя у воду, щоб пильнувати риф під собою. На коралах рожевими, помаранчевими й зеленими плямами мінилося сонце, ніби на сторінках атласу, що колись лежав, нерозгорнутий, на батьковому столі. Моєю «зарубкою» був яскраво-жовтий корал «морське віяло» з поламаним щупальцем.
Я підпливла, ще раз перевірила ремінь і поволі вдихнула на всі груди, а відтак видихнула в такому самому ритмі — як мене вчила мати. Легені мені розтягнулися й стиснулися, випустивши повітря знайомим поштовхом межи ребрами, і я прискорила розтягування, вбираючи й виштовхуючи дух ривками, нарешті глибоко вдихнула й пірнула.
Гребла, розрубуючи воду, прямуючи до різнокольорового сяйва на дні; вуха швидко заклало. Усе тіло відчуло міцні обійми тиску, я занурювалася дедалі глибше, аж поки не відчула, що товща виштовхує мене назад. Проминув косяк смугасто-рудих зебрасом, покружляв навколо мене, поки спускалася. Безмежна блакить простягалася на-всібіч. Ноги м’яко торкнулися підводної лави зелених коралів, що тягнулися вгору, ніби покручені пальці. Схопилася за виступ скелі над ними, спускаючись до пролому.
Уперше я натикнулася на піроп, коли нишпорила рифом, шукаючи крабів, щоб заплатити старому в доках за полагодження моєї лінзи. М’який наспів дорогоцінного каменю серед тиші відгукнувся мені в кістках, і, проваландавшись три дні поспіль у
намаганнях його відкопати, я нарешті вхопила удачу за хвіст. Я відштовхнулася від виступу, і він розколовся, лишивши криву базальтову смугу, поцятковану характерними білими вкрапленнями, такими знайомими. Вони могли означати тільки одне: піропи.
За останні три місяці завдяки цьому сховкові я збила з торговців «Жоржини» більше монети, ніж за попередні два роки. Ще кілька тижнів — і мені вже не треба буде пірнати біля цих рифів.
Ставши на виступ, я притиснула долоню до скелі, обмацуючи вигини підводного хребта. М’яке тремтіння дорогоцінного каменю дзижчало мені під пальцями, ніби довге відлуння, коли метал б’ється об метал. Дослухатися до каменів теж навчила мене мама. Сховавшись глибше на «Жайворі», вона вкладала їх мені в долоню по одному, нашіптуючи про кожний, поки команда спала в гамаках, почеплених до перебірок⁴.
«Чуєш? Відчуваєш?»
Я повитягувала інструменти з кишень у ремені та прилагодила зубило до найглибшого жолоба, а тоді вдарила по ньому молотком, поволі відколюючи верхній шар. Судячи з форми кута, під ним був чималий шмат піропу. Може, на чотири мідяки.
Навколо мене мигтіло сонячне сяйво на сріблястих лусочках: косячки рибок прибували вхопити поживи. Я підвела очі, мружачись проти сонця. У туманній далині, нижче за рифом, біля поверхні коливалось якесь тіло. Останки добувача, який із кимось не поладнав чи не сплатив боргу. Ноги прикуті до величезної скелі, укритої балянусами⁵: обшматувати кості доручили морським створінням. Це не вперше я вже бачила результат винесеного вироку; якби повелася необережно, мене спіткала б така сама доля.
Залишки повітря палали в грудях, руки й ноги змерзли, і я стукнула зубилом востаннє. Цупка біла кірка тріснула, і я всміхнулася, аж кілька бульбашок злетіло з губ: вивільнився нерівний шматочок каменю. Я торкнулася склянистого червоного гранату, який позирав на мене каламутно-кривавим оком.
Коли по краях зору вже темніло, я відштовхнулася від скелі й випливла на поверхню: легені благали повітря. Рибки навколо мене розсипáлися, ніби уламки розбитої веселки; я виринула з води, важко хапаючи повітря. Хмари над головою збиралися тонкими пасмами, та на обрії око зачепилося за густішу синь. Того дня в повітрі відчувався присмак шторму. Якщо він завадить «Жоржині» підійти до бар’єрних островів до заходу сонця, доведеться зберігати піропи довше, ніж це безпечно. У мене було чимало схованок, та день по дню за мною стежило дедалі більше очей.
Я лягла на спину, підставляючи сонцю якомога більше себе, щоб зігрітися. Світило вже закочувалося за похилий хребет, що сягав Джевала, а щоб витягти піропи, треба пірнути ще принаймні шість чи сім разів. Я маю бути на іншому кінці рифу до того часу, як по мене повернеться Кой.
Якщо він повернеться.
Ще три-чотири тижні — і мені вистачить на дорогу до Звуження, де я знайду Сента і змушу його дотриматись обіцянки. Мені було всього чотирнадцять років, коли він викинув мене на безславному острові злодіїв, і відтоді я щодня гарувала, намагаючись наскребти грошей, щоб вибратися звідси та знайти його. За чотири роки спало на думку: а чи впізнає він мене, коли нарешті постукаю у двері? Чи згадає, що сказав, коли вирізав оте мені на руці своїм ножем із китового вуса?
Та мій батько не з тих, хто забуває.
Я теж.
1 Леєр (мор.) — туго напнутий трос, обидва кінці якого закріплені на судових конструкціях. Тут: огородження на палубі, яке запобігає тому, щоб людина впала за борт. (Тут і далі прим. ред.)
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж злодіїв, Едрієн Янг», після закриття браузера.