Читати книгу - "Шлях до порятунку, Олександр Немо"

Він став навшпиньки, напружуючись, щоб схопити її. Полиця заскрипіла, протестуючи під його вагою. Він завмер, але бажання дістати банку виявилося сильнішим за страх. Він потягнувся ще трохи вище.

І в наступну мить усе обвалилося.

Глухий тріск полиць, банки що розліталися, уламки дерева й металу. Він відчув, як важкість накриває його, притискаючи до землі. Перед очима замерехтіли темні плями. Світ став далеким, і він провалився в непритомність.

Сон прийшов одразу, наче тільки й чекав свого часу.

— Ти не можеш так жити, — голос пролунав прямо перед ним. Хлопець стояв на попелясто-сірому полі. Перед ним був один із тих, хто колись стояв на колінах у його кошмарах. Його обличчя було дивно знайомим і водночас чужим, ніби з минулого, яке він намагався забути.

— Ти повинен бути сміливішим, якщо хочеш вижити, — продовжив той, дивлячись на нього з докором.

Хлопець опустив очі, його голос прозвучав слабше, ніж він хотів:

— Я не можу... Я просто не можу.

Чоловік перед ним важко зітхнув, наче від розчарування, потім махнув рукою, ніби відганяючи непотрібну думку:

— Тоді ти довго не протягнеш.

Тиша. І в цій тиші хлопець відчув, як земля під ногами знову зникає, затягуючи його за собою.

Він прокинувся від різкого гуркоту, який пролунав так близько, що здавалося, внутрішності стиснулися від страху. Миттєвість пішла на те, щоб зрозуміти, що сталося. Очі металися, поки він не помітив, як вхідні двері магазину лежать на підлозі, а в отворі з’являється постать — незграбна й водночас страшна.

Зомбі.

Паніка накрила його миттєво, як крижана хвиля. Притиснутий полицею, він почав судомно смикати ногою, намагаючись звільнитися, але лише сильніше поранив себе. Різкий біль пронизав ногу, але інстинкт виживання був сильнішим.

Зомбі, видаючи хрипкий утробний звук, кинувся до нього. Гнилі руки простяглися, щелепи з прогнилими зубами розкрилися, готові впитися в плоть. Хлопець закричав, відсахнувся, але було вже пізно. Гниле дихання торкнулося його обличчя.

І раптом — оглушливий хлопок.

Голова зомбі розлетілася на шматки, фрагменти черепа і залишки мозку обсипали обличчя хлопця. Він завмер, приголомшений, його крик обірвався, поступаючись місцем глибоким хрипким вдихам.

Над ним стояв чоловік, тримаючи масивну биту, на якій виднілися сліди крові. Його густі вуса й насуплені брови надавали обличчю суворості, а погляд був важким, ніби він уже давно знав, що в цьому світі виживає тільки сильний.

— Не пощастило тобі, хлопче, — тихо, але твердо сказав він, нахиляючись ближче. У його голосі змішалися роздратування й холоднокровність.

Чоловік підняв биту над головою, готуючись завдати удару.

— Ні! — пролунало ззаду, змусивши чоловіка завмерти.

Хлопець повернув голову, ще не розуміючи, що відбувається. У кількох кроках від нього стояла жінка, її обличчя виражало тривогу, а поруч із нею була молода дівчина, майже підліток, із великими карими очима, сповненими жаху.

— Ми не вбиваємо живих, — твердо сказала жінка, приховуючи за цим голосом власну напругу.

Чоловік хмикнув і незадоволено прибрав биту за спину.

— Ваші правила, — буркнув він, кинувши погляд на хлопця. — Тільки не кажіть, що це буде моя відповідальність, якщо він нас підставить.

Жінка кивнула і разом із дівчиною підійшла ближче. Хлопець, досі не вірячи, що живий, спостерігав за ними в заціпенінні.

— Давай, допоможи мені, — сказала жінка дівчині, і та, трохи повагавшись, кивнула.

Вони вдвох почали розгрібати уламки, щоб звільнити хлопця. Чоловік стояв осторонь, спостерігаючи за цим із похмурим виразом обличчя.

— Дякую, — прохрипів хлопець, коли нарешті відчув, як важкість полиць зникає з його тіла. Він глянув на жінку, на дівчину, а потім на чоловіка, який досі дивився на нього так, ніби чекав, коли хлопець доведе, що дарма залишився живим.

Тимчасовий табір виявився невеликим, але затишним місцем — руїни якогось старого складу, оточені уламками стін. Вогонь у центрі давав слабке, але приємне тепло, проганяючи темряву, що намагалася проникнути з настанням ночі. Жінка витягла зі своєї сумки кілька шматочків в’яленого м’яса й простягнула їх хлопцеві.

— Їж, — сказала вона м’яко.

Хлопець прийняв їжу, майже лякаючись, що вона раптом передумає. Його голод був таким сильним, що здавалося, шлунок скручується в вузол.

— Дякую, — ледве видавив він, швидко жуючи.

Чоловік сів навпроти, поклавши биту поруч. Його погляд, уважний і важкий, наче вивчав хлопця, ніби розгадував, чи варто довіряти цьому худорлявому, виснаженому юнакові.

— Ну, розповідай, — сказав він. — Як ти вижив?

Хлопець відірвався від їжі, його очі заметалися, ніби думки гарячково шукали правдоподібну відповідь.

— Була... група, — нарешті пробурмотів він. — Вони допомагали мені. У них були запаси, зброя. Ми трималися разом.