Читати книгу - "Картина "Без облич", Роман Близнюків"

Аркадій Філімонович відкрив художню галерею лише два роки тому, за власний кошт і ще не награвся. Віктор вважав це захоплення пустощами, тимчасовою забаганкою забезпеченої людини, яка незабаром повернеться до колишньої справи, знайомої та зрозумілої.

Перед тим, як поїхати, Віктор переглянув і інші записи, де фігурував охоронець у цей проміжок часу, і помітив, що Михайло поводився досить дивно. Спочатку тікав, ніби за ним хтось гнався, потім намагався від когось відбиватися, а потім підвівся, і як ні чим не бувало, повернувся до картини, прихопивши ручку біля рецепції.

***

Михайло жив на орендованій квартирі один. Із батьками спілкувався рідко. Типове пташеня, що відірвалося від батьківського піклування і ще не знає, що з новою свободою робити. Таких вербувати одне задоволення.

Двері виявилися не замкненими. Прямо з порога тягнуло свіжою фарбою. І невдовзі стало зрозуміло чому. Одна зі стін квартири була позбавлена ​​шпалер та розписана від підлоги до стелі. То абстрактними мазками, ніби митець тільки примірявся до кисті, то цілими сюжетами, ніби зголоднілий до мистецтва майстер. Витрачені дешеві фарби валялися поряд. Господар знайшовся за диваном, побачивши Віктора, він затрусився, як припадковий. Його обличчя теж було забруднене фарбами, як одяг та меблі.

– Це не я. Це діти.

– Які ще діти?

Михайло дивився йому за спину так, ніби там хтось стояв.

– Примари. Вони змусили мене.

Хлопець явно потребував хорошого психіатра. Сам же Віктор не вірив, ні в прокляті картини, ні в привидів, а лише у слабку людську психіку. У слабку, сприйнятливу, податливу, з якої можна ліпити що завгодно, якщо батько і мати не спромоглися цим зайнятися.

– Змусили тебе малювати?

Віктор легко підняв Михайла Роміна, ніби той сам хотів, щоб хтось утримав його в здоровому глузді.

– Так! Вам, мабуть, смішно, правда?

– Повір, хлопче, зараз нікому не до сміху. Особливо тобі.

Зрозумівши, що йому завуальовано пригрозили, хлопець спробував утекти. Але Віктор пильнував. Відточеним рухом заломив Михайлу руку, і, зробивши кілька знімків стіни, повернувся до офісу.

***

– Кажеш, вся стіна його квартири списана у стилі Гонте? – Зауважив Аркадій Філімонович, розглядаючи фотографії. – Це цікаво. Це дуже цікаво. А знаєш, у мене виникла ідея. Вікторе, знайди мені ось такі фарби і приведи нашого пустуна до мене.

За годину професійні олійні фарби лежали біля боса на столі, під газетою, а охоронець ледь стояв на ногах. Голодний, сонний, забруднений чорт знає у чому, він невпевнено тупцював перед обличчям великого начальства, мріючи лише про одне, щоб цей кошмар якось вирішився. І бажано без його участі.

– …як щодо того, щоб дописати.

– Д-дописати? Що дописати? – Ще більше занервував Михайло, не розуміючи, що від нього хочуть.

– Картину, яку ти вчора зіпсував.

- Але ... але я не вмію.

– А це тоді що? – Аркадій Філімонович продемонстрував фото.

– Це не я. Це привиди. Клянуся, я не міг так вчинити. Я ... я відпрацюю, я поверну борг. Тільки не змушуйте мене робити те, що мені під силу.

– Не під силу, кажеш – директор продемонстрував дорогу покупку. – А якщо так?

– Ні, ні, не змушуйте, – відсахнувся Михайло, при цьому дивився не на самі фарби, а кудись за стіл, повз живу людину. Він відступив, і приречено обернувся, ззаду маячив стіною Віктор, натякаючи, що дороги назад немає. І саме він побачив, як хлопець здригнувся, і раптово страх у його очах зник, мімічні м'язи розслабилися і змінилися на радість? Михайло впевнено підійшов до столу, підхопив фарби, притис до грудей. – Я все життя про це мрію. Де моя картина?

– Не зрозумів. З чого це він німецькою заговорив? – здивувався директор.

Віктору вже доводилося чути, як хлопець лаявся німецькою мовою. А може й не лаявся, мова сама по собі дуже груба і командна.

– І що він сказав? Я не вчив німецьку. Гей, Михайле…

– Мені здається, він згоден.

Той закивав, продовжуючи посміхатися, як дитина, яка отримала цукерку.

Картина була у сусідній кімнаті, вже заздалегідь встановлена ​​на мольберт. І викликала більше жалю, ніж захоплення. Михайло ж, навпаки, так чітко справлявся з пензлями і змішував фарби, ніби давно цим займався.

– Як гадаєш, що з ним? – тихо промовив Аркадій Філімонович, стоячи з помічником за хлопцем. – Роздвоєння особистості? Чи не реалізовані амбіції? А, не важливо. Головне, він зробить те, що мені потрібне.

– А що саме вам потрібно?

– Реставрована картина Аделі Мізгерт. Я наводив довідки, вона незакінчена.

При згадці імені учениці хлопець обернувся.

– Нічого, нічого, пиши, не відволікайся.

Він кивнув, відійшов від картини на кілька кроків, нахилив голову в один бік, потім у другий, і облизнув кінчик пензля. Він творив. Він відновлював частинку минулого.