Читати книгу - "Смерть кентавра"

Дев’ять днів вони пробиралися через Трав’яне море. Далеко позаду залишилися Страхітливі Руїни і небезпечні щуропавуки. Далеко попереду – їх ще навіть не видно – їхня найближча мета, Серпанкові гори. Щовечора, Доббі знімав свій важкий ранець і виймав схожий на велику шовкову парасолю намет. Заплутані оранжеві узори прикрашали блакитний купол. Джернісав’єн любила слухати, коли здіймався вечірній вітер і коливав тисячі кілометрів трави, а над ними шелестів шовковий намет.

Вони були дуже обережні з вогнем. Від однієї необережної іскри могло спалахнути ціле море і тоді не врятуватися нікому.

Рауль повертався з вечірнього полювання, з закинутим через плече луком і нерухомою здобиччю в масивній руці. Після вечері вони тихо розмовляли, або слухали, як Доббі грав на дивному духовому інструменті знайденому в Людських Руїнах. Коли опускалася ніч, Доббі показував їм сузір’я – Лебідь, Лук Меллама, Кришталевий Небесний Корабель. Рауль розповідав історії про мужність та самопожертву, які передавалися вже шостим поколінням воїнів клану Кентаврів.

Одного вечора, після того як вони ретельно загасили вогонь, заговорила Джернісав’єн. В блиску зірок її голос видавався крихітним і майже губився серед зітхання вітру в траві.

-- Які в нас реальні шанси знайти Перекидач?

-- Цього ми не знаємо, -- почувся рішучий голос Рауля. – Ми просто повинні рухатися на південь і зробити все, що в наших силах.

-- Але якщо Чаклуни доберуться до нього першими? – наполягала руда неокішка.

Цього разу відповів Доббі.

-- Краще не згадувати Чаклунів вночі, -- сказав він. – Як сяде сонце, ніколи не говори про істот вкритих лускою, завжди повторювала моя бабуся.

Вранці вони з’їли холодний сніданок, поглянули на чарівну стрілку в шукачі напрямку Доббі і знову вирушили в подорож. Сонце наближалося до зеніту, коли Рауль раптово завмер і показав на схід.

-- Дивіться!

Спочатку Джернісав’єн не побачила нічого, але вона схопила для надійності Рауля за гриву, встала на його широкій спині і тоді розгледіла – вітрила! Роздуті білі вітрила на фоні блакитного неба. А під натягнутими парусами вона побачила корабель – велетенський корабель – який рухався зі скрипом на дерев’яних колесах, щонайменше шість метрів висотою.

І він рухався прямо на них!

Клас був в жахливому стані та надто тісним. Довший час його використовували як склад і навіть зараз на стінах залишилися сліди і глибокі подряпини від ящиків та металевих футлярів з картами, які там зберігалися.

Кімната, як і школа, була старою, але не такою ж мальовничою. Вона не викликала приступів ностальгії, як полотна Нормана Роквелла. Колись високу стелю опустили за допомогою неприпасованих підвісних плит, які обрізали верхню третину вікон. Трубчасті лампи денного світла висіли на сірих планках, що стирчали з отворів у підвісній стелі. Колись гладка та полакована підлога, була тепер настільки потрісканою, що в дощовиті дні, учні не ризикували знімати промоклі кеди.

Двадцять вісім столів з рожевого пластику та коричневого металу заповнювали простір запроектований на три ряди дерев’яних парт з попереднього століття. Столи були доволі старі; їхня поверхня вкрита глибокими порізами і подряпинами, а бридкі, трубчасті ніжки видовбували нові тріски з підлоги. Якщо на поверхню стола ставили олівець, він обов’язково з шумом скочувався, а кожного разу коли дитина піднімала кришку парти, щоб дістати підручник, маленьку кімнату наповнювало відлуння скреготу металу і звук зошитів, що падали на підлогу.

Вікна були високими та кривими, з них тільки одне відкривалося. Минулого вересня, коли температура не опускалася нижче тридцяти градусів і кросівки учнів тонули в асфальті дитячого майданчика, в кімнатці, куди напрочуд рідко залітав легкий вітерець, було майже неможливо висидіти.

Дошка була шириною десь метр двадцять і мала тріщину вздовж правої сторони. Одного разу Кеннан скористався нею, щоб проілюструвати розлом Сан-Андреас. У свій перший день він виявив, що в класі немає крейди, тільки одна ганчірка, ні лінійки, ні глобуса, тільки одна карта ( та й та ще довоєнна), немає книжкових поличок, а годинник назавжди завмер на двадцять три по першій. Третього вересня Кеннан подав заявку на настінний годинник і до кінця січня, біля дверей, повісили якісь старенькі ходики. Вони постійно зупинялися, тож Кеннан тримав у себе на столі дешевий будильник. Його тікання стало звичним супроводом до всіх інших звуків в кімнаті. Інколи він виставляв будильник, щоб той вказував закінчення контрольної чи періоду тихого читання. В останній день перед Різдвяними канікулами, будильник задзвенів о другій, сповістивши про кінець роботи та початок годинної Різдвяної забави. В інших класах забава тривала тільки останніх двадцять хвилин, і хоча директор оголосив Кеннану догану за те, що той не прочитав брошуру з шкільними правилами, цей інцидент підтвердив підозри більшості учнів, що в класі містера Кеннана весело.

Спогади Кеннана про той Різдвяний сезон назавжди будуть пов’язані з Універмагом Реардонс, полинялим і занедбаним, дешевим магазином на Вотер-стріт, де одного пізнього вечора він купляв подарунки своїм четвертокласникам. Один за одним, він вибирав дешеві персні, баночки з рідиною для бульбашок, іграшкових солдатиків, моделі літаків та конструктори – для кожного він підготував особливе послання – приніс їх додому і запаковував до самого ранку.

Кеннан обклеїв потріскані стіни класу плакатами, включно з ілюстрованою картою Бостона, що три роки провисіла у нього в гуртожитку. Кожних три тижні він обновляв дошку оголошень. Тепер вона могла похвалитися великою картою планети Гарден, на якій позначали події з Історії.

Він не міг позбутися легкого запаху прогнилої штукатурки і стічних вод, що просочувалися в клас. Він також не міг нічого вдіяти з лампочками, що дратували своїм гулом та мерехтінням. Але він купив на блошиному ринку старе крісло, а у власника квартири, яку винаймав, позичив килим,