Читати книгу - "Потворка, N.Kap"

- У нього ж... Далі йде перелік діагнозів кучерявою медичною мовою і мимоволі думається:

- Та для чого він живе взагалі? Який сенс?

А потім наступає пекельна тиша, де у напівтемряві хододної квартири, у візерунках старих шпалер на стіні мені щоночі ввижається Антонове обличчя.

Вечір п'ятниці. Ми з Потворкою як завжди сидимо коло вікна. Ось-ось прибудуть Потворчині батьки: спочатку на подвір'я школи  заїде чорна дорога іномарка, тоді з неї непоспіхом вийде елегантно одягнута статечна жінка середнього віку. Батько залишиться чекати в машині.

Потворка байдуже колупатиме пальцем в носі, і лише коли обережний стук у двері примусить мене встати, він тривожно зіщулиться. 

Цього разу батьки заходять разом.

- Владиславо Олександрівно, у нас до вас делікатна справа...

Мати Потворки вмовкає. Батько - сивий пещений чоловік - виразно кахикає і вона продовжує.

- Можливо, Ви нам підкажете - чи знаєте Ви якийсь спеціальний заклад... Ну, на кшталт цього... Тільки щоб не потрібно було Станіслава забирати з нього... Щоб лише провідувати... Ну, у нас складна робота ( обоє чиновники із захмарними зарплатами) та й умови для утримання такої дитини так собі ( чотирикімнатні апартаменти в центрі міста) - ми б Вам віддячили...

В цей момент Потворка боязко бере маму за руку і я бачу погано тамовану відразу на її доглянутому обличчі.

- Станіславе, зачекай, поки дорослі розмовляють!

- Нічим не можу допомогти, на жаль - кажу я, хоча в голові моїй крутиться "Стара *** Це ж ТВОЯ ДИТИНА! Візьми його за руку... Обійми хоч раз!" 

А потім спостерігаю через вікно, як вони усі втрьох виходять зі школи і прямують до машини. Батько попереду, за ним мама. А на відстані трьох кроків теліпається Потворка у своїх вовняних капцях - вони забули його перевзути.

Того вечора по дорозі до квартири я вирішую зайти до кафе. Вперше за довгий час. Сідаю за столика і доки офіціант несе мені мій коктейль, оглядаю відвідувачів... Через чотири столика від мого сидить Антон. З кралею. Вона - ефектна блондинка. Ідеальний макіяж. Наманікюреними пальцями вона вставляє кінчик пластикової трубочки у ідеальної форми нафарбований рот.

За секунду я виходжу з кафе, завертаю за ріг і у найближчому супермаркеті купую пляшку дешевого коньяку.

Потім - вже вдома - я вмикаю світло і довго розглядаю своє відображення.

Сіра невиразна пляма. Ніхто і ніщо.

"ВАВА Олександрівна" - так називають мене діти, яким важко вимовити ВЛАДИСЛАВА.

ВАВА. Потвора.

Тієї ночі в мені щось зламалося. 

Наступного ранку я вдягнула найкрасивішу сукню - ну і байдуже, що до вечора на ній будуть усі види аналізів Потворки і компанії. А потім вперше за довгий час нафарбувалася.

А коли переступила поріг школи, фізкультурник-бабій, який ніколи не помічав мене, прицмокнув губами і солоденько процідив:

- Оу, яка краса осяяла цей день! Ви до кого?

- Я тут працюю. Третій місяць. Білик Владислава Олександрівна, вихователь у "3-В"

- О... Ехм, дозвольте Вас сьогодні підвезти додому?

Від'єбись, старий козел, я більше не по цих справах! - але вголос кажу:

- Дякую, приємно) Втім, сьогодні мене вже підвозить Іларіон Степанович. 

Пробачте, Іларіоне Степановичу, за майбутню хвилю перешіптувань та хихотінь за вашою невинною спиноюч. Іларіон Степанович - вчитель музики пенсійного віку, власник старенького, як він сам, "жигуля", що вічно ламається.

День минув без пригод, а все пообіддя я вчила Потворку складати з кубиків вежу. У нього нічого не виходило. Але це вперше не дратувало мене. І його вогка ручка перестала викликати огиду.

Весна нарешті перемогла холод. Весь світ сповнився щебетом птахів і запахами нового життя.

Того дня усіх моїх вихованців забрали несподівано швидко.

Потворка длубався у кубиках і звично скреготів, мов велика цикада.

Весняне сонце щедро лилося крізь вікно і я подумки вперше потихеньку намріювала літо. Літо на самоті.

Без нікого поруч.

Раптом дзенькнув телефон.  Мрії мої були невагомі, Потворка сидів на килимку, і мені зовсім не хотілося зазирати до телефона.

А коли я нарешті таки глянула у повідомлення, в моїй душі вдарили усі Великодні дзвони! 

АНТОН!

Тремтячими руками я торкнулася екрану і заплющила очі... Щоб хоч на секунду ЩЕ НЕ ЗНАТИ і...

- Мала... Я не можу без тебе... Давай почнемо спочатку?

Серце моє гарцювало, наче молоде лоша, веселки вставали над світами і небокраями, солодко чесалася спина, де відростали колись відломані крила...

Він написав!!!

Почнемо все спочатку!!!

Так!!! Так!!! ТАК!!!

Я нарешті розплющила очі, наче винирнула із темної, густої, мертвої води...

На підлозі височіла складена з кубиків вежа. Кривенька, вона як-не-як, а трималася.

Вікно було відчинене навстіж ( як?!!),

один вовняний капець злетів із кривої ніжки, а другий був на нозі Потворки, який балансував на підвіконні.

Він посміхався. Вперше. І очі його - неймовірно блакитні сьогодні - були схожі на людські.

А тоді він зробив крок.

За секунду всі звуки стихли - щебіт птахів, передзвін трамваїв, дитячі вигуки на вулицях... Залишився лише один - високий і пронизливий.

Це був мій власний крик.

Який розітнув моє життя на "до" і "після".

Назавжди.

Кінець