Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія не могла викинути з голови ту ранкову зустріч. Її думки постійно поверталися до Артема — до його проникливого погляду, спокійного голосу, який, здавалося, мав здатність заспокоювати навіть бурю. Вона вирішила повернутися до парку наступного ранку, сподіваючись знову побачити його.

І справді, Артем був там. Він сидів на тій самій лавці, що й минулого разу, але цього разу грав на гітарі. Мелодія була тиха, ніжна, майже сумна. Софія підійшла ближче, і її серце стиснулося від невідомого почуття.

— Ви знову тут, — сказала вона, сідаючи поруч.

Артем підняв очі, і на його обличчі з’явилася легка посмішка.

— А ви знову малюєте?

Софія похитала головою.

— Сьогодні я просто слухаю.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин, поки мелодія не затихла. Софія наважилася запитати:

— Ця музика… вона здається дуже особистою. Ви її написали?

Артем на мить замовк, ніби обдумуючи, чи варто відповідати.

— Так, — нарешті сказав він. — Я написав її давно, але ніколи не міг зрозуміти, для кого вона.

— Для кого? — перепитала Софія.

Артем подивився на неї, і в його погляді було щось, що змусило її серце стиснутися.

— Можливо, для когось, кого я ще не зустрів. Або для когось, кого я вже втратив.

Ці слова змусили Софію задуматися. Вона відчула, що за цими словами ховається історія, яку Артем не готовий розповісти. Але замість того, щоб наполягати, вона вирішила змінити тему.

— Ви завжди граєте в цьому парку?

Артем усміхнувся, але в його усмішці було більше смутку, ніж радості.

— Не завжди. Раніше я грав для когось… але це було давно.

Софія відчула, що він говорить про когось важливого, але не захотіла тиснути. Її власне минуле було сповнене речей, про які вона не хотіла згадувати.

— У вас теж є свої тіні, правда? — раптом запитав Артем, і його слова застали Софію зненацька.

— Чому ви так вирішили?

— Це видно в ваших малюнках, — відповів він. — У них є щось більше, ніж просто пейзажі. Наче ви малюєте те, що хочете залишити позаду.

Софія відчула, як щось защеміло в її грудях. Вона ніколи не думала, що хтось зможе побачити її почуття через малюнки.

— Ви праві, — тихо сказала вона. — У кожного є тіні.

Артем кивнув, і між ними знову запанувала тиша. Але цього разу вона не була незручною. Це була тиша, у якій обидва знаходили розуміння.

— Ви коли-небудь намагалися залишити їх позаду? — запитала вона.

Артем замислився.

— Мабуть, я ще не знайшов способу. Але іноді здається, що музика — це мій шлях уперед. А ваш?

Софія задумалася.

— Можливо, малюнки. А можливо… щось більше.

Артем поглянув на неї так, ніби розумів її краще, ніж вона сама.

— Можливо, це вже почалося, — тихо сказав він.

Софія не відповіла, але його слова залишилися з нею. Вони звучали в її думках, коли вона поверталася додому, і здавалося, що з кожним кроком її тіні ставали трохи світлішими.