Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Вечір у парку був спокійним і наповненим особливим теплом. Сонце вже ховалося за горизонтом, залишаючи по собі золотаво-рожевий відтінок на небі. Софія вирішила прогулятися, щоб упорядкувати думки, які не давали їй спокою останні кілька днів. Зустрічі з Артемом ставали все частішими, але вона досі не могла зрозуміти, чому його присутність так впливає на неї.

Коли вона підійшла до тієї самої лавки, то побачила Артема. Він сидів, як завжди, з гітарою, але цього разу не грав. Його погляд був спрямований на небо, а пальці несвідомо торкалися струн, створюючи ледве чутну мелодію.

— Ви завжди тут, коли я вас шукаю, — сказала Софія, сідаючи поруч.

Артем усміхнувся, не відводячи погляду від неба.

— Можливо, це ви завжди приходите, коли я тут.

Софія посміхнулася у відповідь, але її серце раптом стислося від якогось незрозумілого передчуття.

— Ви граєте сьогодні? — запитала вона, вказуючи на його гітару.

Артем повернувся до неї, і в його очах було щось тепле й водночас загадкове.

— А ви малюєте?

Софія похитала головою.

— Сьогодні я слухаю.

Артем кивнув і взяв гітару в руки. Він почав грати мелодію, яку Софія вже чула раніше. Вона була знайомою, але цього разу звучала по-іншому — глибше, інтимніше. Кожна нота ніби торкалася її серця, викликаючи хвилю емоцій.

— Ця мелодія… вона ніби розповідає історію, — сказала Софія, коли музика затихла.

Артем нахилив голову, дивлячись на неї.

— А що ви чуєте в ній?

Софія задумалася.

— Сум. Але водночас і надію. Наче хтось шукає щось важливе, але ще не знайшов.

Артем тихо засміявся.

— Можливо, ви чуєте більше, ніж я сам.

Він знову торкнувся струн, але цього разу зупинився і простягнув їй гітару.

— Хочете спробувати?

Софія здивовано подивилася на нього.

— Я? Але я не вмію грати.

— Це неважливо, — сказав він. — Просто спробуйте.

Вона взяла гітару, відчуваючи вагу інструмента і тепло, яке залишилося від його рук. Артем показав їй кілька простих акордів, і вона невпевнено почала перебирати струни. Її рухи були незграбними, але Артем терпляче виправляв її.

— Бачите? Ви вже граєте, — сказав він, коли з-під її пальців почала звучати проста, але приємна мелодія.

Софія посміхнулася, але відчула, як у грудях з’явилося щось нове. Це була не просто музика. Це було щось більше — наче вони разом створювали щось особливе, щось, що належало лише їм.

— Ви хороший учитель, — сказала вона, повертаючи йому гітару.

— А ви хороший учень, — відповів Артем, і їхні погляди зустрілися.

Між ними знову запанувала тиша, але цього разу вона була наповнена змістом. Софія відчула, як її серце починає битися частіше, і зрозуміла, що ця мелодія була не просто для двох. Вона була про них двох.

— Ви коли-небудь думали, що музика може з’єднувати людей? — тихо запитала вона.

Артем подивився на неї з теплом і ледь помітною посмішкою.

— Музика — це і є зв’язок. Вона розповідає те, чого ми не можемо сказати словами.

Софія кивнула, але відчула, що ця відповідь була лише частиною правди. Артем залишався загадкою, і вона все більше хотіла дізнатися, що приховується за його мелодіями.

Того вечора вона повернулася додому з відчуттям, що їхня зустріч була лише початком чогось більшого. Мелодія, яку вони створили разом, звучала в її серці, і вона знала, що вже не зможе її забути.