Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

Її роздуми урвав голос Тоні:

— Знаю, про що ти думаєш. Можемо припинити, якщо хочеш. І чекати неминучого. Вистачить єдиного твого слова. Ніхто про це не дізнається.

Можливо, Тоні запропонував це, тому що помітив вагання Моніки, коли її тремтлива рука прикладала ларингоскоп до губ чоловіка, що ледь дихав. Вона знову подивилася на його грудну клітку.

«Убий мене».

Можливо, то було останнє, що бачили очі сестри, коли він по-звірячому вбив її. Жодного слова втіхи, що на неї заслуговує кожна людська істота, яка завчасно йде з життя. Убивця насміхався над своєю жертвою. І цим утішався. Можливо, Тереза благала про смерть, жадала, щоб це скоріше скінчилося. Розлютившись, Моніка стиснула ларингоскоп у руці так, що її пальці побіліли.

«Убий мене».

Негідник витатуював ці слова на своїх грудях, однак, коли самому стало зле, зателефонував і попросив про допомогу. Він теж боявся смерті.

Моніка замислилася. Ті, хто знав Терезу, бачили в Моніці її відбиток, постать із музею воскових фігур, жалюгідну копію. Вона була тим, ким могла стати її сестра. Люди споглядали, як вона дорослішала, і намагалися відшукати в ній Терезу. Тепер Моніка мала можливість відокремитися від образу своєї сестри. «Я лікар», — нагадала вона собі. І захотіла відчути чи то співчуття до чоловіка, який лежав перед нею, чи то страх перед вищою справедливістю або побачити щось схоже на знак. Проте усвідомила, що нічого такого не відчуває. І тоді дівчина завагалася, розпачливо подумавши, що ця людина може не мати нічого спільного зі смертю Терези. Але цей ролик тут якось опинився, і, як не крути, на це існувала тільки одна причина.

«Убий мене».

Тієї миті Моніка зрозуміла, що вже все вирішила.

6:19

Через страшенну зливу в Римі було похмуро й тоскно. Потоки води сірим саваном накривали історичні будівлі в центрі міста, фасади палаців скидалися на мовчазні заплакані обличчя. Провулки, що, наче нутрощі, оплутали П’яцца-Навона, були безлюдні. Але за кілька кроків від монастиря, творіння Браманте[2], з вікон старого кафе «Делла Паче» пробивалося світло, і його відблиск було видно на мокрому блискучому асфальті. Усередині стояли оббиті червоним оксамитом крісла, столики з мармуру, помережаного сірими жилками, неоренесансні статуї. А також були постійні клієнти. Це і митці, передусім художники й музиканти, яких розтривожив світанок; і майстри з антикварами, що вже готувалися відчиняти свої майстерні й крамниці на цій вулиці, а ще кілька акторів, котрі, перш ніж піти спати, надумали попити капучино після нічних репетицій у театрі.

Того похмурого ранку всі шукали тут утіхи й спілкування з друзями. Ніхто не звертав уваги на двох чужинців у чорному вбранні, які сиділи за столиком навпроти входу.

— Як твоя мігрень? — запитав молодший.

Його супутник умить припинив збирати пучкою дрібки цукру, розсипані навколо порожньої філіжанки, і провів рукою по шраму на лівій скроні.

— Часом не дає спати, але можна сказати, що почуваюся краще.

— Усе ще бачиш той сон?

— Щоночі, — відповів чоловік, підвівши на співрозмовника темно-сині меланхолійні очі.

— Це мине.

— Так, мине.

Тишу, що запала після цих слів, урвав довгий звук кавомашини, яка випустила пару, коли було готове еспресо.

— Маркусе, настав час, — сказав молодший.

— Я ще не готовий.

— Не можна чекати довше. Тобою цікавляться, хочуть знати, на якому ти світі.

— Я просуваюся, чи не так?

— Так, справді, ти стаєш вправнішим, і це мене заспокоює, можеш мені повірити. Але вони дуже на тебе розраховують. Від тебе багато що залежить.

— То хто мною цікавиться? Я хотів би зустрітися з ними й поговорити. Бо я знаю тільки тебе, Клементе.

— Але ж ми про це вже говорили. Це неможливо.

— Чому?

— Бо так завжди буває.

Маркус знову торкнувся шраму, як і завжди, коли непокоївся. Клементе нахилився до чоловіка, змусивши його здійняти погляд.

— Це задля твоєї безпеки.

— Ти хотів сказати, задля їхньої безпеки.

— І їхньої теж, якщо хочеш.

— Я міг би завдати клопоту, а цього не можна допустити, так?

Попри саркастичний тон Маркуса, Клементе залишився спокійним.

— У чому проблема?

— Мене не існує, — вимовив він незвичайним болісним голосом.

— Завдяки тому що тільки я знаю тебе в обличчя, ти залишаєшся на свободі. Невже ти не розумієш? Їм відоме лиш твоє ім’я, а стосовно решти вони звіряються на мене. Ти маєш необмежені можливості. Тож тобі не можна зашкодити.

— Чому це? — здивовано спитав Маркус.

— Бо здобич, на яку полюємо, може вполювати їх. Якщо вони не зможуть захиститися, якщо оборона виявиться неефективною — залишиться хтось, хто їх боронитиме. Ти їхня остання надія.

У Маркусових очах з’явився зухвалий блиск.

— Поясни мені… Є й інші такі, як я?

Клементе замислився, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Не можу знати.

— Ти мав залишити мене в тому шпиталі…

— Не кажи так, Маркусе. Не розчаровуй мене…

Маркус визирнув на вулицю, окинувши оком кількох перехожих, які скористалися з того, що злива стишилася, і поквапилися залишити випадковий прихисток, подавшись своєю дорогою. Він досі мав багато запитань до Клементе. Запитань, які були безпосередньо пов’язані з ним і про які він забув. Людина навпроти — єдине, що пов’язує його зі світом. Точніше, вона і є для нього цілим світом. Маркус не розмовляв ні з ким, не мав друзів. Однак він дізнався те, про що не волів би знати. Про людей і зло, яке вони могли б учинити. Це було дещо аж таке страшне, що могло б примусити зневіритися кожного, навічно отруїти будь-чиє серце. Він дивився на оточення, яке не знало всього цього, і заздрив тим людям. Клементе його врятував, але водночас увів у світ темряви.

— Чому обрали саме мене? — запитав він.

Клементе всміхнувся.

— Собаки не розрізняють кольорів. — Цю фразу він говорив у таких ситуаціях. — То ти залишаєшся?

Маркус обернувся лицем до свого єдиного приятеля.

— Так, залишаюся.

Клементе, нічого не сказавши, сягнув у кишеню плаща, який висів на спинці крісла, вийняв із нього паперовий конверт, поклав на столик і підсунув до Маркуса. Той обережно взяв