Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

Там лежали три фотографії.

На першій був гурт молоді, яка бавиться на пляжі. На передньому плані дві дівчини в купальниках стоять біля вогнища й збираються цокнутися пляшками пива. На другій — тільки одна з дівчат, волосся зав’язане у хвіст, в окулярах, усміхнена, позаду неї — Квадратний Колізей, зразок неокласицизму у Кварталі всесвітньої виставки[3]. На третій — та сама дівчина обіймає чоловіка й жінку, можливо, своїх батьків.

— Хто це?

— Її звуть Лара. Двадцять три роки. Навчається в Римі, але приїхала здалеку. Архітектурне відділення, четвертий курс.

— Що з нею сталося?

— У цьому й проблема: невідомо. Вона зникла місяць тому.

Маркус сфокусувався на обличчі Лари, забувши про все навколо. Вона мала типовий вигляд провінціалки, яка переїхала до великого міста. Дуже гарна, з ніжними рисами, без макіяжу. Маркус подумав, що вона зазвичай збирає волосся у хвіст, бо не може дозволити собі перукаря. Можливо, вона його відвідує, тільки коли повертається до батьків, щоб заощадити. Манеру вдягатися можна назвати компромісною: дівчина носить джинси та футболку з короткими рукавами, а це дає змогу не залежати від моди. За її обличчям можна помітити, що вона проводить ночі над книжками. І загалом здається, що весь її раціон — це бляшанка тунця, остання надія студентів, які живуть не вдома, коли вони вже вичерпали місячний бюджет і чекають підтримки батьків. Уперше далеко від домівки. Повсякчас бореться з тугою за близькими та тішиться мріями про те, щоб стати архітекторкою.

— Розкажи про неї.

Клементе поліз у кишеню за записником, відсунув філіжанку кави й став переглядати нотатки.

— Увечері перед зникненням Лара відпочивала з друзями в одному закладі. Кажуть, здавалася спокійною. Вони розмовляли про щось звичайне, а близько дев’ятої Лара сказала, що їй сумно, вона хоче повернутися додому й лягти. Тоді приятелі, хлопець із дівчиною, підвезли її на авто й зачекали, поки вона ввійде до приміщення.

— Де вона мешкає?

— У старій будівлі в центрі.

— Є сусіди?

— Близько двадцяти. Будинок належить університету, там здають квартири студентам. Помешкання Лари розташоване на першому поверсі. До серпня вона жила в ньому разом з однокурсницею, але та виїхала, тож дівчина шукала нову сусідку.

— Коли урвався слід?

— Те, що Лара була в будинку протягом наступних годин, підтверджують два вихідні дзвінки з мобільного, зареєстровані о дев’ятій двадцять сім та о десятій дванадцять. Перший — розмова з матір’ю впродовж десяти хвилин, другий — з найкращою подругою. О десятій дев’ятнадцять вона вимкнула телефон і вже не вмикала.

Молода офіціантка підійшла до столика, щоб забрати філіжанки, і затрималася на хвильку, даючи їм змогу зробити нове замовлення, але чоловіки це проігнорували. Вони мовчали, поки дівчина не пішла.

— Коли повідомили про зникнення? — спитав Маркус.

— Наступного вечора. Однокурсниці не бачили її в університеті й телефонували до неї протягом дня, але щоразу вмикався автовідповідач. Близько восьмої постукали у її двері, однак вона не відповіла.

— І що про це думає поліція?

— У день зникнення Лара зняла з рахунку чотириста євро, щоб сплатити за оренду кімнати, але адміністратор не отримав грошей. За словами її матері, з шафи зникло щось із одягу та рюкзак. Також пропав мобільний. Ось чому поліція припускає, що дівчина зникла з власної волі.

— Гадаю, їм це вигідно.

— Знаєш, як розслідують такі справи? Якщо немає жодної причини, яка змусила б побоюватися найгіршого, вони швидко припиняють пошуки. І чекають.

«Можливо, десь є труп», — подумав Маркус.

— Дівчина жила спокійно, більшість часу проводила в університеті, постійно перебувала в колі друзів, — провадив далі Клементе.

— А що думають її подруги?

— Що Лара не була тією, кому могло раптом щось стрілити в голову. Хоча останнім часом вона змінилася, здавалася втомленою та неуважною.

— Ніяких залицяльників, флірту?

— За списками викликів не видно, що вона телефонувала комусь невідомому, і ніхто не казав про нареченого.

— Може, через інтернет?

— Вона підключалася з бібліотеки свого факультету або з інтернет-кафе біля станції. Підозрілих листів у пошті немає.

Цієї миті прочинилися скляні двері кафе, увійшов клієнт. Залою пролинув вітерець. Усіх це роздратувало — крім замисленого Маркуса.

— Лара повертається додому, як і щовечора, — сказав він за хвилину. — Вона засмучена, це триває деякий час. Її останній контакт зі світом відбувається о десятій дев’ятнадцять, коли вона вимикає телефон, який потім зникає з нею й більше не вмикається. Ми нічого не знаємо про те, що сталося відтоді. Щезли одяг, гроші та рюкзак, тому поліція припускає зникнення з власної волі… Вона пішла з будинку, і все. Можливо, сама, можливо, з кимось. Її ніхто не бачив. — Маркус подивився на Клементе. — Що змушує нас думати, ніби з нею сталося щось погане? І чому думати про це повинні ми?

Погляд Клементе був промовистий. Отже, це ключовий момент справи. Аномалія, адже вони застрягли саме на цьому. Незначні відхилення від норми. Неузгодженість у логічній послідовності поліційного розслідування. У цих крихітних суперечностях сховано ключ до якоїсь іншої, неможливої правди. Їхня справа розпочинається саме тут.

— Лара взагалі не виходила з будинку, Маркусе. Двері до її квартири були замкнені зсередини.

Клементе й Маркус приїхали на місце. Будівля була розташована на Віа-деї-Коронарі, за кілька кроків від П’яцца-Сан-Сальваторе-ін-Лауро з невеличкою церквою XVI століття. Вони ввійшли до приміщення на першому поверсі. Ніхто їх не помітив.

Тільки-но вони потрапили до Лариної оселі, Маркус став роззиратися. Йому одразу впав в око вибитий замок. Щоб увійти до приміщення, поліція мусила вибити двері; офіцери не помітили незначної деталі — ланцюжка, що причиняв оселю зсередини, а тепер він, вирваний, звисав з одвірка.

Двоповерхове помешкання мало площу щонайбільше шістдесят метрів. На першому поверсі розташована кухня. Біля стіни стояла шафа з робочою поверхнею та електрична плита, над якою висіли полиці. Поряд холодильник, увішаний кольоровими магнітами, на ньому стояв горщик із засохлим цикламеном. У приміщенні також були стіл і чотири стільці, на столі — таця із чашками й чайником. Перед телевізором кутом стояли дві канапи. На пофарбованих у зелене стінах висіли не картини або постери, а проекти відомих у всьому світі будівель. Вікно, як і решта в оселі, було заґратоване й виходило на внутрішнє подвір’я. Ніхто не міг через нього пролізти.

Маркус намагався не пропустити жодної деталі. Він мовчки перехрестився. Клементе зробив