Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Лікар здивовано на мене втупився, потім перевів погляд у планшет, щось шукаючи там.

- Яка дівчина? Судячи зі звіту з камер спостереження, ви були там самі, і потрапили під несправну платформу. Потім роботизована меддопомога доставила вас до нас, - Вільгельм слабко посміхнувся. - Я б запитав, чи приймали ви якісь галюциногени, але ваша кров не має навіть домішок від впливу вірткапсул.

Я мовчав, подумки прокручуючи все в голові. Мені не вірилося, що дівчина була лише плодом моєї фантазії. Та все ж так, хто вона така, що про неї немає інформації? Можливо, я виштовхнув її з поля зору камер? Або вона не потрапила в хронометраж аварії?

- Кхм... ви поки відпочивайте. Якщо я щось дізнаюсь, негайно повідомлю.

- Дякую... - прошепотів я, заплющуючи очі.

Я не бачив, як лікар, сумно похитавши головою, вийшов із палати. Я не відчував, як тихенько зайшла сестра, взявши мене за руку і з жалістю дивлячись на мене. Я нічого не хотів бачити і чути, намагався побороти розпач, що навалився. Злість швидко перейшла в приреченість, з'явилося бажання просто померти, і саме з цим я боровся, вдаючись до спогадів.

«Добре, коли ти можеш рухатись», - ця фраза стала чимось більшим, ніж просто слова. І чимось недосяжним у цей момент. Дуже хотілося здатись, попри все чомусь перед очима стояв образ дядька Саші, який замінив мені батька. Так дивно, що він пропав, і дуже хотілося б почути його слова підтримки. Щось геройське, на кшталт:

- Борись, поки в тобі є сили. І навіть якщо немає сил, продовжуй твердо стояти на ногах!

Але його не було. І на ногах я стояти не міг.

Згадалися бої на арені. Коли били по-справжньому, бились, здавалось, до смерті. Коли програш викликав лише бажання помститись, стати сильнішим, могутнішим. І врешті - стати чемпіоном арени. Здобуваючи багатство та славу. Сподіваюсь, ці почуття дадуть мені сил, щоб продовжити боротись.

Сам не помітив, як провалився в сон. Наступний день, не приніс полегшення, як і смирення. Я кричав собі: рухайся! Поворуши хоч пальцем! Але єдине, що міг, це трохи рухати головою. І погрузитись у минуле.

«Добре, коли ти можеш рухатись» - ця думка міцно засіла в моїй голові. Вкотре, я крутив її на язику. Особливо цінні ці слова, коли ти лежиш прикутим до ліжка, не маючи змоги поворухнутися. Бо ця фраза стала моїм сенсом життя з самого дитинства. 

Батьки загинули в авіакатастрофі, коли я був зовсім юним, лишивши в моїй пам'яті тільки образи і швидкоплинні почуття. А також вони залишили двох дітей: хлопчика Лазаря та дівчинку Ліліт. Так… якщо зараз подумати, в них був дуже дивний вибір імен у сучасному світі.

І якщо я, через маленькій вік не до кінця зрозумів, що сталось, то по старшій сестрі, це вдарило сильніше. Ще маленька дівчинка повною мірою відчула горе втрати і щоночі виливала сльози в подушку. Добре, що корпорація «Фраус», на яку працювали батьки, взяла на себе повне забезпечення за нововиявленими сиротами, даючи нам змогу підрости й стати на ноги. 

Не скажу, що це доволі рідкісний випадок, адже корпораціям, які посідають провідні позиції у світі або країні, набагато вигідніше мати лояльних співробітників. Щоб їхні діти, бачили перспективу і добре ставлення, і далі продовжували працювати на фірму. А враховуючи, що наші батьки загинули під час відрядження, корпорати вирішили в такий спосіб забезпечити мене та сестру, заодно і зробити з нас профільних кандидатів. Але це я вже дізнався подорослішавши.

Загалом, завдяки приставленому опікуну Олександру сформувався мій характер, а також усе моє життя. Він був велетенський, не тільки в плані зросту, а й м'язами. Хоча може це через спогади дитинства, дядько здавався великим, хто знає. Його спокійний погляд не тиснув, а більше заспокоював, наче кажучи, що все ще попереду. Просте та грубе обличчя з коротким їжачком на голові. Якщо так подумати, я рідко бачив, коли він усміхався. І здавалось, мозолисті долоні розміром з мою голову, могли зламати мене будь-якої миті, лише стиснувши. Однак опікун завжди чудово контролював свою силу. Чого навчав мене сам.

І коли більшість підлітків готові були жити в масштабному винаході людства: вірткапсулах, прокачуючи неіснуючих персонажів, я чіплявся за рух. Спочатку чужий дядько швидко став рідним, він вічно примовляв: рух - життя! Опікун ігнорував віртуальні ігри, вважаючи їх дитячою забавкою. Дивлячись на нього, я хотів стати таким самим: дорослим, мудрим, відповідальним, а найголовніше - сильним.

Найімовірніше, я так прагнув заповнити втрату у своєму серці. І водночас намагався полегшити журбу сестри, беручи на себе дедалі більше обов'язків. Будь то прибирання, чи готування. Проте в першу чергу потрібно було стати більш самостійним. І це неможливо зробити, не подорослішавши.

Для цього потрібно було тренуватись. Спочатку звичайні заняття після школи, плавно переросли в щось більше, особливо, коли дядько почав вчити мене рукопашного бою.

- Дядь Саш, а мій тато був сильним? - раптово за вечерею запитав я, оскільки майже нічого не пам'ятав про батьків.

- Ну... - чоловіка збентежило запитання підлітка, зважаючи на те, що поруч сиділа його сестра, встромляючи погляд в планшет. - Сильніший за звичайних людей.

- А...

- Зарь, - сестра відірвала погляд від гаджета і грізно зиркнула на мене. - Не діставай Олександра, він і так затримується у нас через твої заняття.