Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

Якщо мене коли-небудь спитають, який був мій найгірший день після добового чергування, то я, не замислюючись, згадаю цей.

Стоячи посеред власної квартири, яка тепер нагадувала болото після весняного паводку, я глибоко зітхнув. Вода вже розтеклася по коридору, затекла під меблі, а стеля у ванній мала такий вигляд, ніби зараз просто впаде мені на голову.

Ну що ж… Веселий ранок.

Коли пролунав дзвінок у двері, я вже здогадувався, хто там.

Відчинив – і, звісно, вона.

Вероніка. Сусідка-затоплювачка.

Стояла, затиснувши в руках два відра, якісь ганчірки і мала винуватий вигляд.

– Принесла все, що знайшла, – видала вона, напружено всміхаючись.

Я обперся плечем на одвірок і скептично подивився на неї.

– Думаєш, двох відер вистачить?

– Ну… ні. Але ж треба з чогось почати, – вона ніяково переступила з ноги на ногу. – Дозволиш допомогти?

Я хмикнув.

– А в мене є вибір?

Вона зітхнула, заходячи всередину, і глянула на масштаби трагедії.

– Ого… – прошепотіла вона. – Я думала, що все не настільки погано.

– Ага. А я думав, що сусіди з верхнього поверху бувають адекватні, – пробурмотів я, беручи одне з відер.

Вона зиркнула на мене з примруженими очима.

– Ну, вибачте, що не попередила вас про майбутню екологічну катастрофу, – буркнула вона.

Я усміхнувся куточками губ.

– Гаразд, не дуйся. Давай працювати.

Поки я розстеляв ганчірки і намагався витерти калюжі, Вероніка взяла швабру. Було помітно, що вона хоче якось загладити свою провину, бо працювала зосереджено, навіть язик трохи висунула від напруги.

– Ти завжди так люто миєш підлогу? – не втримався я від коментаря.

– Я хочу, щоб ти перестав на мене бурчати.

– Я не бурчу. Це мій природний стан, – я присів, вичавлюючи ганчірку. – Тим більше, це твоя вина.

– Я знаю… – вона зробила сумне обличчя, і мені стало трохи не по собі.

Я потер потилицю.

– Нічого страшного. Вода – це ще не кінець світу.

Вона подивилася на мене з полегшенням.

– То ми… не будемо ворогами?

Я глянув на неї уважніше. Карі очі, кучеряве волосся, яке постійно падало на обличчя, вузька талія…

Ворогами?

Я хмикнув.

– Подивимося, як добре ти прибереш.

Вона пирхнула, а потім усміхнулася.

І вперше за весь цей хаос я подумав, що, можливо, цей ранок був не таким уже й жахливим.

Ніка

Цей ранок міг би бути чудовим. Я уявляла його зовсім інакше: випити каву, розставити книги на полиці, нарешті відпочити після переїзду…

Але ні. Тепер я стояла в калюжі води у квартирі незнайомого чоловіка й намагалася не дивитися йому в очі.

Бо коли дивишся – то все.

Він був надто… Надто великим, надто серйозним, надто чоловічним.

І ще й буркотливим.

– Подивимося, як добре ти прибереш, – кинув він з хитрою посмішкою.

Ой, ну все! Ще й знущається!

Я підібгала губи, демонстративно взяла швабру і почала активно терти підлогу.

– Я ж казала, що все приберу! – буркнула я.

– А я казав, що двох відер не вистачить, – відповів він.

Я зиркнула на нього.

Іван – так, здається, його звати – сидів навпочіпки, відтискаючи ганчірку. Його футболка трохи задралася, відкриваючи рельєфний прес.

Я швидко відвернулася, зробивши вигляд, що мене надзвичайно цікавить мокра підлога.

Так, Ніко, думай про ганчірку, а не про те, який у нього… хм… хороший рівень фізичної підготовки.

– А взагалі, я думав, що пожежі – це моя спеціальність, – раптом заговорив він.

Я закліпала.

– Що?

– Ну, пожежний-рятувальник – це я. А от потопи – це вже твоя стихія, сусідко, – підморгнув він.

Я закотила очі.

– Дуже смішно.

– Ага, у мене шикарне почуття гумору, – серйозно кивнув він.

Я не втрималася й засміялася.

Може, не такий уже він і буркотун?

Може, цей ранок – це не катастрофа, а початок чогось нового?

Але тільки-но я подумала про це, як раптом швабра зрадницьки вислизнула з рук.

Я зробила крок назад… і наступила на мокру ганчірку.

– Ой!

Світ зробив кульбіт, і я вже бачила, як моє тіло наближається до підлоги…

Але падіння так і не сталося.

Я приземлилася прямо… на нього.

На його міцні руки. На його широкі груди.

Його гарячий подих торкнувся моєї щоки.

А очі… ці сірі очі дивилися просто в мої.

Моя щелепа злегка відвисла.

– Я ж казав, що потоп – твоя стихія, – прошепотів він.

Я глянула на нього знизу, і, здається, світ завмер.

Або це завмерло моє серце.

Чорт… Що ж тепер буде?