Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

— На згадку? — вона розсміялася коротко й гірко. — Ви не розумієте. Цей будинок — це не просто стіни і дах. Це запах бабусиного пирога, це шурхіт сторінок, які я читала тут у дитинстві, це різдвяна ялинка в бальному залі. Ви хочете стерти все це і замінити на якісь спа—салони?

Максим мовчав. Він не очікував такого натиску. Жінка перед ним була схожа на маленький смерч — сильна, різка, але без сумніву впевнена у своїх словах. Погляд її горів люттю, і Максим відзначив це з холодною прагматичністю.

Його анітрохи не зачепили її слова як людини, але як професіонал — він не звик, щоб йому так зухвало суперечили, особливо на своєму «полі». До нього йшли на переговори підготовленими, зважуючи кожне слово, а тут... Він зіткнувся з чимось зовсім іншим: не з обдуманим торгом, де важлива вигода від угоди, а емоційною обороною.

І що сильніше розпалювалася господиня будинку, то привабливіший вигляд мала. Максим раптом зрозумів, що не чує її, а дивиться на те, як іскряться її очі, як рвучко рухаються красиві кисті з тонкими довгими пальцями. Її щоки, розчервонілі від гніву, і навіть дзвінкий голос — усе це заворожувало.

Чоловік спіймав себе на думці, що замість того, щоб думати про контраргументи, він роздивляється її губи, з яких злітали колючі слова; оцінює їхній вигин, і маленьку родимку праворуч над губою. Це збивало з пантелику. Максим звик до вродливих жінок у своєму оточенні, зокрема на угодах, і ніколи їхня присутність не впливала на хід переговорів.

«Чорт, що зі мною?» — промайнуло в нього в голові, але він так і не знайшов відповіді, продовжуючи спостерігати за Олесею, яка, здавалося, навіть не помічала, як він на неї відверто витріщається.

Максим змусив себе струсити ману, повертаючись у звичний стан. Робота є робота. І ніякі гарненькі «горобці» йому ніколи не заважали.

— Поговоримо спокійно, — запропонував він, напираючи рукою на стулку дубових дверей. Від них приємно пахло мореним дубом, а з глибини хати, куди його так не гостинно не запросили, віяло приємним теплом. — Я приїхав сюди не для того, щоб сваритися.

— А навіщо? Щоб знову почути «ні»? Ви вже отримали мою відповідь, пане Сапсан. Приходили до мене ваші співробітники. Тепер я відповідаю вам особисто! Чи думаєте, що я передумаю через ваші красиві слова?

Варто було чарівності зникнути, як Максим відчув, що його терпіння починає тріщати по швах. Він звик до складних переговорів, але ця жінка... Вона його емоційно розхитувала, діяла йому на нерви.

— Добре, — різко сказав він, роблячи крок назад. — Якщо ви так упевнені, що впораєтеся самі — будь ласка. Але коли цей будинок розвалиться, і впаде вам на вашу руду голову, не кажіть, що я вас не попереджав.

Її очі звузилися, а обличчя спалахнуло від гніву.

— Не турбуйтеся. Я впораюся. І яке вам діло до моєї рудої голови? А тепер — щасливої дороги!

Несподівано вона його з силою відштовхнула від входу. І двері з гуркотом зачинилися, залишивши Максима стояти на ґанку під дедалі сильнішим снігопадом і пронизливим вітром.

Чоловік з почуттям вилаявся собі під ніс, але знову стукати у двері не бачив сенсу.

Він попрямував до машини, відчуваючи, як у грудях розгорається суміш злості й досади. Як же безглуздо він себе зараз почував. Це почуття було новим і зовсім неприємним. Уперше хтось похитнув його впевненість у вдалому завершенні угоди. Кроки Максима були швидкими й різкими, немов у русі він хотів позбутися цього дивного почуття.

Різко зупинившись, він озирнувся на будинок, на мить уявивши, яким той міг би стати після реставрації. Але це було лише швидкоплинною думкою. Він сів у машину, глибоко зітхнув і на мить заплющив очі, знаходячи звичну рівновагу в емоціях.

Ключ плавно повернувся в замку запалювання і двигун рівно заурчав. Пан Сапсан рішуче втиснув педаль газу, на прощання кинувши останній погляд у дзеркало заднього виду. Будинок повільно губився в лютій хуртовині.

У голові крутилася єдина думка: «Усе це просто робота, нічого особистого»

***

Усередині будинку Олеся стояла біля вікна, дивлячись, як пан Сапсан іде. Її серце калатало. Вона ненавиділа таких, як він: самовпевнених, холодних, які вважають, що гроші вирішують усе.

Їй навіть здавалося, що в його очах вона бачила тверду впевненість, ніби він уже вирішив її долю. Ця думка обпікала сильніше за хуртовину за вікном. Може, це вона вигадала, і це всього лише її власний страх — страх втратити те, що вона захищала всім серцем?

Хуртовина завивала дедалі сильніше, і з кожною сніжинкою над селищем у її душі згущувалося тяжке відчуття — ще нічого не закінчилося.