Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Для вас, Ігоре Миколайовичу, репресії мали б початися негайно, якби я згадала про квартальний звіт з амбулаторної хірургії, взятий «зі стелі», та ще й погано написаний.

У цій тираді не відчувалося жодних ворожих інтонацій. Її голос був надзвичайно мелодійний, хоча і з нотками байдужості.

— Що ж вам завадило? — густо почервонівши, зауважив той.

— Чому ви собі дозволяєте такий тон? — перехопило подих у неї. — Ви ані зеленого поняття про субординацію не маєте, вже не кажучи про повагу до мене. Я надто багато вам пробачаю. Та колись і мені набридне.

— Хіба ж я просив про це? — стояв на своєму Ігор.

— Ні, ви тільки подивіться… Не зліть мене і подумайте про вашу поведінку. Я завжди вважала вас порядною людиною.

Він лише похитав головою услід.

Завідувач хірургічним відділенням Гайда, невисокий повний чоловік у по-старомодному накрохмаленому ковпаку та модній, з логотипом фармацефтичної фірми, операційній піжамі, щойно повернувся з перев’язочної, де вводив ліки у суглоб пацієнтці. У двері постукали і на порозі з’явився молодий чоловік у поліцейській формі зі шкіряною текою.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — дещо знічено привітався відвідувач, простягаючи свої документи. — Лейтенант Жешко.

— Сідайте, пане лейтенант Жешко, — запросив завідувач. — Прізвища б вашого, може, не згадав би, а от апендицит пам’ятаю. Сантиметрів дванадцять мав, витриманий, як зазвичай у нас буває.

— Ого… — здивувався поліціянт, — пам'ять у вас…

— Усіх своїх хворих пам’ятаю, за усі роки, — приречено махнув рукою Гайда. — Іноді здається, від цього здоровий глузд втратити можна. Але досі, уявіть, при доброму розумі. Все-таки у пам’яті більше приємного.

— Сьогодні, на жаль, навпаки, — зітхнув лейтенант, дістаючи аркуш паперу. — От, скаргу на вас маю. Ось перелік запитань, на які ви повинні відповісти. А ось…

— Чекай-чекай… — скривився лікар. — Стосовно кого скарга? Огур? Вони що, розум втратили?

— Помер у вас такий хворий?

— Помер, — згодився Гайда. — Але помер закономірно. Не було у нього шансів вижити. Надто серйозне ускладнення. Двічі консультанти з області приїздили, участь в операції брали. І родичі жодних претензій не мали, розуміли усе.

— Ну, не знаю… — розвів руками лейтенант. — Мені сказали це вам віддати. Такий самий запит до судмедексперта в область направили і ще купу різних паперів.

— Почекайте, може це якась помилка? — ніяк не міг повірити завідувач. — Там справді вказаний Огур? Дмитро Огур?

— Так, помер через тиждень після ножового поранення, отриманого від племінника. У вашому відділенні помер.

— Шкода… не маю я їхнього номера, — перекидав усе на столі Гайда. — На історії хвороби був записаний, а її судмедексперт забрав. Подзвонив би до них і спитав, що за дурня. Вони ж його тіло забирали, дякували, що ми до останнього намагалися врятувати. А тепер скарга? Як так?

Схопивши аркуш паперу, він почав читати.

— Так… скарга подана учора… Через тиждень після смерті. Вже коли поховали… Що то означає? Злочинна недбалість? Не надавали допомоги у потрібному обсязі? Упродовж цілого дня не заходили до палати?! Вона що, збожеволіла з горя?

— Не знаю, — розвів руками лейтенант. — Не знаю. Підпишіть, Миколо Прокоповичу, і я піду. А на післязавтра слідчий просив, щоб усе було готове.

— Це якесь непорозуміння… — не міг заспокоїтися Гайда, беручи ручку. — Стоп… А оце що? Ну, це вже не дурна баба з села писала. Ось… «відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного надання допомоги»…

— Ну, справді відкрито, — розгубився молодий лейтенант. — Раз є скарга, то одразу відкриваємо. Такий закон. Того й до вас із цим папером прислали.

— Я його відксерю і нехай у мене лежить про всяк випадок. А підписувати не буду.

— Чому? — не зрозумів той.

— А де ви бачите факт неналежного надання допомоги? Є скарга, ви збираєтеся цей випадок розслідувати. От коли доведете, тоді це буде факт. А поки що — лише дурне припущення.

— Так… а як же… — зовсім розгубився лейтенант. — Це звичайна форма… усім за такою…

— Ще раз повторюю, юначе, — розізлився Гайда. — Факт — це те, що вже доведено. Те, що не викликає сумніву. Факт смерті Огура є. А от факту неналежного надання допомоги поки що немає.

— То як тепер, мені йти назад, переписувати, а потім знову сюди? Через оте слово?

— А ви як думали? Якщо ваше керівництво української мови не знає, можу лише вам поспівчувати, — похмуро промовив Гайда, замислюючись про своє.

Відро із розчином тиньку стояло біля стіни і шматки, що відлітали з-під зубила, періодично ляпали у нього. Сантехнік, видершись на драбинку, гатив зубилом у стіну. Йому асистував Штунда, який мав два метри зросту та відчутний брак інтелекту. Він підтримував те, що мало зрештою відвалитися від стіни. Від побаченої картини Хижняк майже втратив мову.

— Е-е… Пилиповичу! Ви що робите?! Перепили учора? Це ж історична памятка!

— Так одразу й перепив… Міцно сидить, с-сучка… Головний наказав.

— Головний? Костогриз?!

— А що, думаєте вашого друга доктора Цекала вже призначили? Хе-хе… Костогриз, хто ж іще?

— Пилиповичу… — Хижняк по-змовницьки озирнувся. — Обережніше! Поламаєте! Чуєте, мені віддайте. З мене могорич, негайно. Вже несу. Та обережно!

— Головний сказав — йому, — відрубав сантехнік. — Правда, Петре?

Штунда зрадів і схвально закивав головою.

— Пилиповичу!!! Та він вже поїхав!

— Помиляєтеся, лікарю, — як ні в чому не бувало каламбурив майстер, — не поїхав, а народився таким. Олігофренія називається. Так, Петре?

— Та я не про Штунду! — розізлився Хижняк. — Кажу вам, немає Костогриза. Кому віддаватимете? А до завтра він забуде. Скажете — поламалася, викришилася. Ну! Пилиповичу… Ви ж до мене ще прийдете.

Віддерши нарешті металеву табличку невідомо яких років з чеканкою

Тут у 1812 році зупинявся

відомий французький хірург

Домінік Ларрей

роботяга здув з неї порох.

— Ну, гаразд, докторе… Але якщо головний вчепиться, повернете назад. А могорич так і лишається. Петре, я правильно кажу?

Штунда, який збирав недоїдки з відділень та періодично виконував різноманітну фізичну роботу, знов схвально закивав головою.

— Дякую за підтримку, Петре, — задоволено промовив Хижняк, сховав артефакт під халатом і посунув сходами нагору.

У десятій палаті, розрахованій на двох пацієнтів, уже більше тижня одне ліжко було вільним. Молода тендітна жінка з апаратом Ілізарова на нозі та слідами саден на голові знуджено дивилася у стелю, переминаючи у пальцях скручену паперову серветку. Лікар Щерба, великий та незграбний, у розстібнутому халаті, з милицями у руках, майже заповнив собою весь простір маленької палати.

— Ну як ви,