Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Ноель Мор

Чому мені так не щастить? Напевно, я народився в годину, коли світило Ави згасало. Як інакше пояснити всі ті нещастя, що сиплються на мене?

Мати підкинула мене під поріг притулку ще немовлям. І тільки завдяки впертості я до своїх двадцяти місячних років вибився хоча б у помічники Багряного Плаща. Вони — еліта: народжені в найкращих родах, наділені магією, всі без винятку метаморфи. А я? Так, піди-принеси, не заважай.

Ось і зараз, разом із лео Матеєм, я плетуся кудись у глушину, шукаючи звіра, що нищить селянам овець. Та точно якийсь дракон швендяв і зголоднів, а ні — місцеві торочать про «жовті очі». Нісенітниця. З часів Всплеску не лишилося жодної магічної тварини. Чи, може, вовчика лісового злякалися? Темінь. Я хоч і сирота, але грамоті навчений, у казочки не вірю.

Цілий тиждень добиралися. І що ви думаєте? Виявилося, що овець украв п’яничка з сусіднього села. Програв своїх у фішки, боявся зізнатися дружині — от і вирішив «позичити» в сусідів.

Я б уже якнайшвидше повертався додому, але вирішую не я. А лео Матей Дарлійський, спадкоємець північних земель Мардинської імперії, метаморф, що обертається на лева… і просто скалка в моїй дупі. Бач, йому заманулося лишитися на ярмарок на честь богині Ави.

Ава — наше друге світило. Двічі на місячний рік вона сходить і згасає. Саме під її пануванням проростає врожай, річки наповнюються рибою, народжуються діти. Коли ж Ава відпочиває, зростання завмирає, залишаючи нам час на інші справи. А над усім незмінно сяє Моран — її батько, великий Бог Закону. Кожної ночі Морана закриває від нас його темний супутник Мор. В цей час лише Ава підсвічує тьму. Раз на два сходи Ави він ховається за хмарами на цілу добу — тоді ми святкуємо новий місячний рік.

Я ненавиджу ярмарки. У дитинстві ми з хлопцями з притулку тільки й робили, що нишпорили між прилавками, шукаючи, що можна поцупити. Тепер же мені доведеться тинятися тут три дні.

Лео Матея влаштували в найкращій кімнаті гостинного двору. А мене? У стайні, біля коней. Бо, звісно, всі кімнати зайняті, а ціни злетіли до небес.

Я безцільно блукав між рядами, коли мою увагу привернув віз, обтягнутий козячими та овечими шкурами. Черга до нього була така, ніби там безкоштовно роздавали мідяки.

— Дамочко, що тут у вас? — запитав я в жінки, яка пробиралася крізь натовп.

— От так удача! Це ж відунка з Лісу Шепоту! Справжня ельфійка! Вони ж сто років не виходили зі свого лісу. А тут така вдача! Вона все бачить, все знає…

Шарлатанка. Відунки зникли ще з часів Всплеску. Я вже хотів пройти повз, коли з возу долинуло:

— Ну хто тут сміливий?

Я підняв голову. І справді, ельфійка. Хоча за безліччю спідниць та побрякушок її ледь можна було розгледіти.

— Ти, — сказала вона, дивлячись прямо на мене. — Заходь.

— Та я просто мимо йшов.

Натовп заворушився, загуділи голоси: «Чому він? Ми три дні стояли!», «Я зранку займав чергу!»

— Ноелю, або ти зараз заходиш, або прийом на сьогодні закінчено.

Наступної миті мене просто силою запхали до воза.

Запах. Суниця… і ще щось, невловиме й до болю знайоме.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти вважаєш, для відунки це проблема?

— Якби ти була справжньою відункою… — буркнув я собі під ніс.

— Я ж не глуха. Віриш ти чи ні — не моя справа. Але слухай уважно, Ноелю. Я молю всіх богів Авенісу, щоб ти почув і запам’ятав. Бо від цього залежить багато життів.

І вона заговорила. Голос її лунав, наче відлуння далекого грому:

У вогню є два шляхи —

Зігрівати чи палити.

Може сяяти в пітьмі,

Може в попіл все зронити.

Полум’яний крок зроби,

Та не власною рукою.

Лиш утративши — знайдеш,

Що горіло під тобою.

Чому ці слова вкарбувалися мені в пам’ять? Що за нісенітниця? Хотіла сказати щось важливе — так скажи прямо! Я стояв, кліпаючи, як бовдур.

— Ти не знаєш, хто ти?

— Знаю. — Я розгублено проказав: — Ноель…

— Ні. Хто твоя кров?

— Я… Ви знали моїх батьків?

Та не встиг я договорити.

Запах. Той самий, солодкий, чарівний. Суниця й свіже повітря ввірвалися мені в легені. Я повернув голову — і побачив її.

Дівчина. Красива. Очі — величезні, яскраві.

— Я принесла, як ви просили, — промовила вона.

— І останнє, Ноелю, — мовила ельфійка. — Не загуби її. Вона — ключ.

Я навіть не встиг кліпнути. Відунка просто… зникла.

А дівчина, тільки-но глянула на мене, миттю кинулася тікати.

Ну влип. І навіщо вона мені здалася?

Примітка:

Нове знайомство з новим героєм. Яке враження на вас справив Ноель після першої зустрічі?