Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Дві години тому

Алміра Лантійська

День був напрочуд світлим і безтурботним. Навіть я, звикла тримати пильність, дозволила собі на мить розслабитися. Велика Ава підіймалася в небі, огортаючи все навколо м’яким золотавим сяйвом. Я стояла посеред галасливого ярмарку, вдихаючи запах свіжого хліба, пряних трав і теплого меду.

Хто б міг подумати, що я, Алміра Лантійська, дозволю собі насолодитися святом у маленькому забутому богами селищі? Та й кого я можу тут остерігатися? П’ять років… П’ять довгих років у бігах. Якби хтось і шукав мене, то давно б уже зневірився.

Тоді я вижила дивом. Ледь вибравшись з води, я відчула, як лихоманка охоплює моє тіло, і пам’ять потьмяніла. Я не знаю, скільки разів втрачала свідомість, чи скільки разів Моран рятував мене від звірів, що кружляли поруч. Його байдужість до мого стану могла б мене налякати, але замість цього я відчула вдячність — вдячність, що ще не вмерла, що моє життя ще не обірвалося. Мабуть, я ще для чогось потрібна богам, хоча й не могла сказати, для чого саме.

Згодом мені стало трохи легше. Ліс став моїм домом, і я в ньому орієнтувалася, як ніхто інший. Я знала, як знайти їжу, де сховатися від зливи, а головне — вміла читати сліди. Ліс навчив мене виживати, як і батько, коли ми відправлялися на полювання — по кілька днів без страху, без мети, тільки ми і світ навколо. Наш лісовий будиночок був моїм притулком, і ніхто, навіть слуги, не знав шляху туди. Це стало моїм порятунком.

А далі була дорога. Я подолала її всю — весь південний шлях Мардинської імперії. Шлях до безпеки, шлях, щоб уникнути того, хто став моїм ворогом. Я жила лише ненавистю — ненавистю до крилатих ублюдків, що забрали все, що я любила. Ця ненависть була єдиним, що не дозволяло мені здатися, єдиним, що не давало померти.

Я продавала трави. Непоганий спосіб вижити, коли не маєш нічого, крім уміння читати сліди й знання, які рослини від чого допомагають. Моя мама мене навчила, вона була магинею зцілення, знала все про лікування.

І ось я тут. Навіть сережки нові купила — тонкі срібні кільця з блакитним каменем.

— Чули? Відунка приїхала, — долинуло з гурту селян. — Каже, що вже за тиждень свати прийдуть, тож треба терміново паркан ремонтувати!

— Відунка? Звідки вона? — запитала я, силкуючись не виявити зацікавленість.

— Лінаріель. Ельфійка. Дивиться так, наче душу наскрізь бачить.

Цікаво… Якщо вона справді відунка, може, скаже мені щось корисне? Може, час нарешті перестати бігти?

Я пробралася крізь натовп до величезного візка, що більше нагадував маленький будинок на колесах. Двері прочинилися, і мене окутало хвилею пахощів — сушені трави, мед, щось терпке, незнайоме.

— Заходь, Міро, — голос був спокійним, упевненим. — Я вже зачекалася.

Я не встигла навіть здивуватися. Відунка, звісно. Вона знала.

— Проходь, не стій на порозі. Ось, тримай, — у мою долоню вклали теплий пиріжок. — Знаю, що ти не їла з учора.

Я машинально взяла випічку, ковтнула слину.

— Дякую…

Хотіла щось запитати, та всі слова, всі питання, що гризли мене роками, раптом зникли.

— Вони не вижили.

Світ розплився перед очима.

— Ну-ну, не плач. Це вже минуле…

Але я вже не могла стримати сліз. П’ять років. П’ять років я сподівалася, що батьки теж урятувалися, що ховаються, як і я.

— На жаль, те, чого ти так боїшся, справдиться. Але не це має тебе лякати. Якщо правильно розіграєш свої карти, то попереду буде більше, ніж ти уявляєш. Буде і кохання, і родина — все, чого ти так прагнеш, усе, чого ти заслуговуєш.

— Але… Якщо мене все одно впіймають, то як?.. Дракони… Вони ж…

— Тссс… Не все одразу. Я сказала те, що мала сказати. А тепер — йди. Збери речі. Купи срібнолистник, цілий, з прожилками. І повертайся.

Я ще довго не могла заспокоїтися. Її слова жбурнули мене у вир тривог, що давно дрімали глибоко всередині. Чому срібнолистник? Він використовується від отрут… Чи вона сама збирається когось отруїти?

Я швидко зібрала свої скромні пожитки — все, що могла носити за плечима. Добре, що ярмарок саме сьогодні. В інший день срібнолистник годі було й знайти.

І ось я знову стою перед тим самим возом. Але щось змінилося. Ще кілька годин тому тут кишіло людьми. Тепер — ані душі. Ні голосів, ні шуму, навіть повітря здається важчим.

Я прислухалася. Тиша.

Завмерла на мить, потім обережно піднялася по східцях і, трохи запнувшись на порозі, увійшла.

— Я принесла, як ви просили…

Але віз був не порожній.

Я завмерла.

Поряд із Лінаріель стояв хлопець. Молодий, стрункий, у темному одязі, але я помітила не це.

Він повернув голову, його погляд зімкнувся з моїм, і я завмерла.

Всього мить і його очі змінилися. Два вертикальні зіниці на золотих очах.

Кров застигла в жилах.

— І останнє, Ноелю, — спокійно промовила ельфійка. — Не загуби її. Вона — ключ.

Старе стерво…

Мене здали.

Ноги самі понесли мене геть. Серце гупало в грудях, у скронях, у пальцях. Я неслася, не розбираючи дороги, перестрибуючи коріння, продираючись крізь гілки. Лише коли ліс поглинув мене, а в грудях пекло від нестачі повітря, я дозволила собі зупинитися.

Тремтячими руками вперлася в стовбур дерева.

Та кляті золоті очі досі світилися в моїй пам’яті.

Примітка: Дякую за реакції, для мене дуже цінно отримати відгук від вас. Я в свою чергу постараюсь публікувати через день 🎁