Читати книгу - "Шрами, Veatrix"

Він все ще ні на кого не гаркнув за ранок. Наче як, нормально пережив коротке регулярне включення на телеефір з планетою. Ніхто й не помітить що з ним щось не так. Він звично натягнуто-ввічливо усміхається, може, жартує, хіба що, менше і стриманіше. Може, трішки тихіше, ніж зазвичай себе поводить. 

Нарешті, трансляція завершується, термінал зв’язку гасне, і Рон коситься на тонкі пальці Петра, коли той все відключає. Рон неспішно підводиться і хоче йти, але Петр ловить його за лікоть, вдивляється цим кришталево-чистим поглядом сіро-синіх очей. І Ронові це нагадує щось з минулого, проти волі виринають спогади сильніше, ніж він волів би їх пам’ятати, особливо зараз. І сірі очі, і цей простий елегантний рух відводження волосся за вухо. Занадто яскраво. Накладається, змішується з минулим. Добре, що Петрів голос повертає до реальності швидше, ніж Рон встигає справді злякатись. Голос дзвінкий, молодий і гучний, а не глухий і хрипло-прокурений.

— Кхм, стій. Ти щось сам не свій сьогодні. Що сталось? - а зараз голос Петра, навіть, турботливий.

— Все в порядку, — Рон би міг йому виговоритись, Петр був з тих, хто вміє вислухати чи підтримати, але бажання починати не було. Було бажання зникнути, тому він пробує вивільнити лікоть.

— Так я тобі й повірив, — Петрів скептичний голос та хватка на лікті дуже контрастує з чесним поглядом. Він вдивляється за Ронове плече і помітно оживає: — О, Річе, тут з твоїм щось не те... І він не дуже хоче говорити.

— В якому сенсі, не те? — Річард підходить до них, і вираз обличчя у нього такий самий скептичний, як голос у Петра: — Щось не те патякав на ефірі, чи що?

— Та ні, на ефірі він просто підозріло пристойний та тихий. І, взагалі, якийсь тихий. Ви встигли зранку посваритись? — Петр переводить цей найчесніший погляд на чоловіка, що підійшов до них. Рон було хоче скористатись нагодою, коли Петрова хватка на лікті слабшає, але опиняється в руках Річарда.

— Пішли на пару слів, — Річард ловить Рона і веде за собою до ліфтів. Річард не міняється в обличчі, не підвищує голос. Міцно стиснуті губи, серйозний погляд, тихий голос, якого неможливо не послухатись. Рон покірно йде слідом і думає про те, що вони, мабуть, тому і зійшлися з Річардом початково, бо йому подобалась ця щирість та прямолінійність. Річард не боявся зачепити, не пом’якшував тон, навіть з найближчими людьми. Особливо з найближчими. Говорив мало, на відміну від нього самого, часто — грубо, але по суті і без довгих прелюдій. Прелюдії — це для сексу, а не розмов. І Рон був безкінечно вдячний йому за це. Ніякої, чортової, невизначеності та плутанини, ніяких умовностей ввічливості, як було в усіх його попередніх стосунках. І тим цінніше — кожна посмішка, ласкаве слово чи дотик. Дотик, навіть, коли його доволі грубо тягнуть. Куди, доречі, в цей раз? Він не ризикує подавати голос. Але від відчуття міцної чоловічої руки трошки вище ліктя, темнота розповзається непевно по куткам, відступає.

***

Зорі сяють прямо над ними, наче їх не відділяє товсте скло видової кімнати космічної станції. Зорі накривають куполом. Яскраві, миготливі, не закриті найменшою із хмаринок. Рон хоча й дивиться на них, але шкірою відчуває погляд Річарда. Відчуває, що довго мовчати не дадуть. Не дозволять. І Річард прибирає від нього руки, складає їх на грудях, вичікувально завмирає. Рон й хоче щось сказати, розуміє, що відкрутитися йому тепер точно не вийде, але губиться. В словах, відчуттях, собі. Дивлячись на зірки, закидає голову, але голос подати так і не виходить.

— Ну? — Річард говорить тихо, але наполегливо. Не відчепиться ж. Не відчепиться, і стоїть майже впритул до нього, але й не торкається. Рон майже впевнений, що ледь стримується.

Рон відкриває-закриває рота, але не знаходиться що сказати. В роті сухо, слова розбігаються. Закриває обличчя руками і таки наважується почати розмову. Голос виходить непевний, тремтячий:

— Ну, і до чого твої претензії?

Річард зітхає:

— У мене немає претензій. Я пробую зрозуміти, що з тобою відбувається, — він стискає губи. Рон, чомусь, впевнений, що це аби не кривитись і не закочувати очі.

— Я втомився. Не знаю, більше від себе, чи від ПТСР,  — Рон притискає руку до горла, продовжуючи, пояснюючи: — мені сниться, як не полон, так армія, і вдень, теж, спогади з голови практично не йдуть.

— Не криє?

Рон заминається, гублячись, складаючи слова у речення:

— Ні, просто фонові думки та спогади, від цього трошки гидко, але нічого такого. Майже чотири роки після закінчення війни пройшло, але я все ще не можу не думати, що це викинутий час. Вирваний шматок життя.

— Ну, не вирваний, а здобули досвід. Який не який. І ми втримались разом всі ці роки, — Річард проходиться приміщенням, не знаходячись що відповісти. Губиться в словах, формулюваннях, і це, теж, як завжди. Безтолково жестикулює.

Рон мимовільно сіпає плечима, сутулиться. Заплющує очі, відчуваючи, як печуть повіки. Як хочеться просто розчинитись. Перестати існувати. В якийсь момент думає, що, зараз треба вчепитись в Річардову руку, але лиш впивається нігтями у власний зап’ясток:

— Я… я майже постійно думаю... А що було б, якби тоді в полоні, коли я пробував вбити себе, якби у мене вийшло. Типу... можливо, так би було краще? Можливо, я б тоді не просипався від жахів вночі, можливо, не чув би постійно тих голосів, що звертаються до мене, гукають, туди, назад, в ті роки. — Він закриває обличчя руками: — Інколи вони стихають, спогади віддаляються, але ніколи не зникають. Завжди фоном. Взагалі завжди. Не знаю, може пара митей були без тих спогадів.