Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Небезпека... Саме це стало синонімом мого життя з того моменту, як дракон віддав мені силу. От тільки тепер все ще більше заплуталося. Не так давно я дізналася, що мої батьки мені не рідні, а Вільям насправді є моїм дядьком. І все б нічого, однак в мені тече кров не просто чаклунів, а одного з найстаріших родів цієї раси — Мераліс. Моя мати, Діана, була однією з найсильніших чарівників у всьому нашому світі. Її магія зберігає свою силу навіть після її смерті. Але вже пройшло стільки років. Тільки я змирилася з цим, як на мене чекало нове потрясіння. Кулон, який я знайшла в Академії, що стільки часу допомагав мені стримувати мою магію, виявився тим самим артефактом, за яким всі полюють. І я просто уявлення не мала, що мені робити далі. Буду розбиратися з цим після канікул.     

Спочатку я познайомилася з родиною Мералісів. Головною тут була Рейна, моя прабабуся. І це була жінка в поважному віці, але її очі світилися не лише мудрістю, а ще й неабиякою силою та енергією. Мені здавалося, що вона завжди була досить суворою, однак розплакалась, коли обійняла мене. З трьох її дітей в живих залишився лише Карлос, батько Лівії. Мої ж рідні бабуся та дідусь померли ще коли Діана була маленькою. Карлос був повною протилежністю матері. І як мені розказувала тітка, її батько обожнював жарти. Деміан, його син, був більше схожий на свою бабусю, як і його дружина Вікторія. А в них було четверо дітей: двадцяти трирічний Лукас, який тільки закінчив Університет Чарувань; шістнадцятирічна Тія; та два близнюки — Малек і Джеймісон. З Лівією я ж була вже знайома. А ще була Ерін, моя двоюрідна сестра. І вона так само втратила маму, тому була досить закритою дівчинкою. Та я чомусь була впевнена, що ми обов'язково подружимося.                                            

І всі вони неймовірно були щасливі, що я зараз тут. Як мені сказала Рейна, вони вже навіть не сподівалися познайомитися зі мною, адже Варгаси навряд чи розповіли б мені правду. Все ж дракон подарував мені не просто магію, а й ще одну родину. Не дивлячись на те, що тут я в оточенні чарівників, саме тут я відчувала себе як вдома. Однак в той же момент прийшов сум, адже я так ніколи не познайомлюся з моїми справжніми батьками.                                                                                 

Я залишилася на якийсь певний час в Мералісів. Мені виділили велика та дуже зручну кімнату, яка тепер буде моєю. Двері цього дому завжди будуть відкриті для мене. І вперше за довгий час я так чудово спала. Мене не тривожило те, що на моїй шиї один з наймогутніших артефактів. Що моя магія зовсім не підвладна мені. А от розбудив мене стук у двері.                                                                       

- Заходьте. - крикнула я. - Я вже прокинулася.                                                                                  

Двері відчинилися, і я побачила Лукаса. Він, до речі, був дуже гарним. І якби не був моїх родичем, міг би навіть мені сподобатися. Коротке чорне волосся, сталеві очі, високий зріст та досить хороша фігура. От тільки інколи погляд міг відштовхнути. І чомусь в мене складалося враження, що він не так вже й радий тому, що я тут.                                                                                                                                       

- Там сніданок вже готовий. Ми чекаємо на тебе. - Лукас намагався посміхнутися, та виходило в нього не дуже добре. - Дім прокидається рано, а я ледве втримав своїх братів від того, аби вони прибігли сюди.                                                                                                                                                                   

- Дякую. - відповіла я. - Я буду за кілька хвилин.                                                                                        

Він же лише кивнув та вийшов з кімнати. Може я собі просто вигадала цю незрозумілу незручність між нами. Я ж не знаю Лукаса, в нього може бути такий характер. Швидко привівши себе до ладу, я вдягнулась та спустилась в обідню залу. І правда, вся родина вже зібралася. Привітавшись, я сіла на вільний стілець, який, як я зрозуміла, був моїм місцем за родинними обідами.                                          

- Ну що ж, нарешті вся родина Мераліс разом. - проголосила Рейна. - І сьогодні я можу сказати, що я справді щаслива. Безпеки живим, спокою мертвим.                                                                                 

Решта ж повторили цю фразу, та підняли келихи. Наскільки я вже вивчила, це був девіз родини Мералісів. А мені тут починало подобатися. Потім в мене ще буде тренування магії води. Як виявилося, якраз саме Лукас найкраще володів цією стихією. І він погодився допомогти мені, хоча я не була впевнена, що він справді цього хотів. Скоріш аби не засмучувати своїх родичів. Тому після сніданку ми прийшли в тренувальну залу, а вона тут була досить великою. От тільки зброї, на відміну від такого ж приміщення в Академії Метаморфів, тут не було. Лукас мовчав, лише щось шукаючи у своїй книзі. І його вираз обличчя давав мені зрозуміти, що хлопець не дуже задоволений.    

- Лукасе, якщо ти не хочеш зі мною тренуватися, то я можу спробувати зробити це сама. - врешті сказала я. - Якщо треба буде, то скажемо родині, що ти допоміг мені.                                                      

- Хто тобі сказав, що я не хочу цього? - він підняв на мене очі.                                                              

- Просто ти так себе поводиш... - промовила я.                                                                                      

- Каталіно, це такий в мене характер. Досить своєрідний, але вдома вже всі звикли. Просто я забув, що ти ще мало нас знаєш. - розсміявся Лукас. - Я справді дуже радий, що ти тепер з нами. Сподіваюся, ти звикнеш до мене.