Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Не говори дурниць, Годе! - тітонька войовничо схрестила руки на грудях. - Ти ще не стара, напрочуд здорова і ніколи не була ревною в питаннях віри, хіба мені не знати. Зараз тобі здається, що життя твоє скінчилося, але будь-який біль рано чи пізно вщухає...

- Тітонько Іло! - перебила я її, намагаючись витримати суворий пронизливий погляд старшої родички. - Посудіть самі: хоч я й не стара, але вже й не молода. Те, що я вийшла заміж у двадцять два роки, вже можна вважати дивом, у двадцять шість я вже поготів нікому не потрібна. Добре б я була поважною вдовою!.. Але мене вигнали з дому чоловіка вельми безславним чином і викреслили з сімейної історії той факт, що я колись носила прізвище Кападіа. Я зганьблена. Я бездітна. Навіть зазіхнувши на прізвище Еттані, зі мною не одружиться добропорядний літній вдівець середнього достатку, адже всі у Венті знають, що я за чотири роки заміжжя так і не спромоглася завагітніти. Кілька років очікування - надто великий ризик для пана похилого віку. До біса доброчесність, небагато від неї користі в моєму становищі, - але з мене не вийде ні утриманки, ні куртизанки! Я не надто приваблива і зовсім не вмію підтримувати розмови, не кажучи вже про те, щоб бути душею розгульних компаній...

Тітонька мимоволі кивала головою в такт моїй промові, визнаючи розсудливість моїх міркувань. Потім все ж не витримала, замахала руками і змусила мене замовкнути.

- Не зводь наклепу на свою зовнішність, Годе. Це не настільки рідкісне благословення небес - виглядати як уособлення цнотливості, але й цю карту можна розіграти як слід. Знеслава через невдячних Кападіа забудеться, за п'ять років тобі можна буде випробовувати щастя з цілком пристойними удівцями - особливо з тими, в яких виводок доньок на виданні і за кожною потрібен пильний нагляд. Так, навряд чи тобі пощастить вдруге так само, як із цим Лессом, нехай буде земля йому пухом, але чоловіки взагалі рідко одружуються зі своїми ровесницями, і це правильний підхід, хай би що там здавалося молодим дурним дівчатам! Святі небеса - що це за життя з однією і тією ж людиною до гробової дошки? А так і чоловік встигає покуражитися досхочу, доки настане йому час одружуватися, і в жінки є шанс скуштувати іншої кухні, залишаючись водночас у рамках пристойності. Я знавала дам, які тричі удовіли і, відповідно, перед тим тричі виходили заміж. Ніхто їм услід пальцем не тицяє, а спробуй-но проверни таке, не стаючи вдовою!..

Я відчула, що мені бракує повітря і присіла на лавочку. Тітонька, зрозумівши, що перестаралася, заохкала, подала мені води з імбиром, і жалібно запитала:

- Але чому ж монастир? Ти можеш жити тут, як і раніше, допомагати мені з квітами - адже при храмі будеш так само городничати або мити підлогу...

- Я чула, що в монастирях холодно, і дуже багато черниць помирає у перший же рік від застуди, - сказала я, намагаючись зберігати холоднокровний і рішучий вигляд.

Тітонька сплеснула руками і пробурчала:

- Чого і слід було сподіватися.

Більше зі мною вона розмовляти не схотіла, і з її вигляду я зрозуміла, що Іло має намір мені перешкодити. Але мені й на думку не могло спасти, до чого додумалася ця стара інтриганка, інакше я б поквапилася.

Довелося визнати, що до заповзятливості тітоньки мені було далеко - не минуло й тижня від часу нашої суперечки, як у будинку з'явився несподіваний гість.

Я не зустрічалася з ним раніше, тому не впізнала в повному невисокому панові свого батька, пана Гако Еттані. Коли він представився, з неприязню на мене подивившись, я здригнулася і відсахнулася. Раніше мені здавалося, що пан Еттані - щось на кшталт сімейної легенди; він не бував у Венті відтоді, як залишив тут мою вагітну напівбожевільну матір. Раз на кілька місяців біля дверей тітоньки з'являвся слуга, який передавав невеличкий гаманець. Грошей, що містилися в ньому, вистачало для скромного життя, іншого ми з тітонькою й не знали. Тепер же я нарешті збагнула, що Еттані й справді дуже заможний - одяг його було пошито з найкращого оксамиту, на шиї виблискував товстий золотий ланцюг, пальці увінчані каблучками, а від величного погляду хотілося негайно впасти на коліна. Тітонька, на відміну від мене, анітрохи не зніяковіла і одразу ж перейшла в наступ:

- Пане Еттані, я ніколи раніше не просила, і тим паче не вимагала, щоб ви якось опікувалися долею Годе! - сказала вона, навіть не подумавши витрачати час на ввічливі розпитування про погоду і здоров'я родичів. - Я знаю, що ви одружилися вдруге одразу ж після смерті Данар, і не можу вас за це засуджувати, хоча богу відомо, як я досі шкодую про гірку долю моєї бідної сестри, яка так і не пізнала щастя на чужині. У вас є нова родина, для якої Гоеділь - чужа людина, і я б не стала порушувати ваш родинний спокій, якби в тому не виникла гостра потреба. Годе зібралася в монастир. Причому зібралася туди для того, щоб швидше віддати богові душу. І єдина людина, яка може їй це заборонити - це ви, пане Гако.

Гако Еттані, якого я навіть подумки не могла назвати батьком, під час цієї промови не проявив жодної ознаки будь-яких почуттів, із чого можна було зробити висновок, що йому геть байдуже, що я маю намір робити зі своїм життям, поза сумнівом нікчемним з його точки зору. Тітонька, втім, будучи жінкою тямущою, теж це помітила і, трохи пожурившись над моїм удівством, закінчила свою промову так:

- ...Здогадуюся, що вас анітрохи не хвилює доля вашої дитини, але я нею переймаюся, та ще й як. Із шкури випнуся, але змушу вас втрутитися. Най мене дідько візьме, якщо я не подам до суду скаргу на те, що ви зреклися своєї законної дочки і не влаштовуєте її подальшу долю, що негідно для людини шляхетного роду!

Тут вираз обличчя Гако став кислим, і я зрозуміла, що такий неприємний розголос історії з першим шлюбом для пана Еттані небажаний. Тітонька загнала його в глухий кут. Так само вона вчинила і зі мною. Я любила її, тому не стала говорити, що ніколи не пробачу їй цього. Поспіхом я зібрала найнеобхідніші речі, пан Еттані найняв візок для мене, і того ж дня, надвечір ми вирушили до Іллірії. Всю дорогу по моєму обличчю котилися сльози - я малодушно оплакувала не свій рідний дім, не спогади про Лесса, не зраду тітоньки - лише своє майбутнє, яке бачилося мені вигорілим дотла садом, де раніше росли дрібні непомітні квіти. Можливо, в душі у мене до якогось часу жевріла надія, що зміна місця допоможе мені утішитися, і що в монастирі, куди я мала намір вирушити, до мене повернеться спокій. Тепер я зрозуміла, що горе, від якого пекло серце, завжди залишиться зі мною, куди б я не намагалася втекти.