Читати книгу - "Те, що не можна називати", Love"

Аудиторія була холодною, незатишною. Старі дерев’яні парти, світло, яке миготіло на стелі, і шум студентських голосів, які щойно закінчили перемивати кісточки викладачам. Я сиділа на задній парті, як завжди. Непомітна. Тиха. Мовчазна.

Аж поки не ввійшов він.

Артем Коваленко.

У джемпері кольору вугілля, з текою в руках і таким самим спокійним, впевненим поглядом, який знову змусив мене забути, як дихати. Його очі ковзнули по залі — швидко, ніби просто окинути аудиторію поглядом — але на мені вони затрималися. На кілька секунд довше, ніж варто було б.

Я опустила очі.

— Добрий день. Я Артем. Сьогодні ми почнемо з простого питання: що таке свобода? — його голос був оксамитовим, глибоким, із тим ледь відчутним низьким тоном, який змушував слухати уважніше.

Я ховалась за зошитом, та все одно відчувала його присутність. Як вогонь, який не обпалює, але гріє надто сильно.

Протягом заняття я помічала, що він іноді дивився в мій бік. Мимохідь. Ледь-ледь. Але кожен такий погляд розливався по мені теплом і тривогою водночас.

Коли всі розходились, я залишилась, наче випадково затрималась, збираючи речі.

— Ви сьогодні менше ховались, — сказав він, підходячи ближче.

— Я просто слухала, — прошепотіла я.

— І що думаєте? Свобода — це можливість робити вибір… навіть якщо це вибір — мовчати?

Його слова впали важко. Наче не про філософію. Наче про щось більше.

— Не завжди, — відповіла я. — Бо іноді мовчання — це страх. А не свобода.

Ми мовчали.

— До зустрічі, — сказав він м’яко й вийшов, залишивши мене одну.

Залишив — із тремтінням у пальцях і думками, які вже не вкладались у логіку. Бо я знала: це щось заборонене. І водночас — щось, від чого не втекти.

---