Читати книгу - "Те, що не можна називати", Love"

Коли я побачила його у бібліотеці, серце знову зробило той знайомий ривок — ніби хтось стиснув його в кулаці. Він стояв біля стелажів із філософською літературою, читав щось, зосереджено похилившись над книгою.

Я хотіла пройти повз. Просто як звичайна студентка, яка прийшла взяти книгу.

Але він підняв погляд і знову — цей погляд.

— Ми знову зустрілись, — сказав він, наче це мало значення.

— Тут гарно мовчиться, — відповіла я, знімаючи з полиці стару книжку про екзистенціалізм. — Мовчання в бібліотеці — це вже не страх?

— Ні. Тут воно має сенс, — усміхнувся він.

Він підійшов ближче. Не порушуючи простору, але так, що я відчула його тепло, запах кави на одязі, паперовий пил книжок.

— Ви особлива, знаєте? — сказав тихо.

Я посміхнулась гірко. — Я сіра. Я мовчу. Я не особлива.

— Не всі вогні горять яскраво. Деякі — тихо, але довго.

Його слова пробили стіну. Ту, яку я будувала роками — від образ, невпевненості, болю. І в той момент, у тиші бібліотеки, я дозволила собі небезпечну думку: а якщо це — початок?

А потім — звук. Голос дівчини.

— Артеме, я тебе скрізь шукаю.

На мить я застигла. Він трохи відступив. Погляд його став жорсткішим.

— Це Ліза, — сказав просто. — Моя...

Він не договорив. Але я вже знала.

"Моя дівчина."

І я знову стала невидимкою.

Але щось у мені не зникло, ні. Це щось тільки прокидалось.

---