Читати книгу - "Те, що не можна називати", Love"

Я мала піти. Справді. Просто взяти й піти, забути цей погляд, ці слова, які проросли в мені, як перші квіти серед снігу.

Але замість цього я лишилась. Спостерігала здалеку, як Ліза торкається його руки, як усміхається — надто володіючо. Вона знала, що він її. І мені не лишалося нічого, крім мовчати. Мовчання — мій вірний супутник.

У коридорі університету мене наздогнала її фраза:

— Ти ж розумієш, що він не для таких, як ти?

Я не відповіла. Лише подивилась в очі. Вперше — прямо й твердо.

— А раптом і не він обирає?

Її усмішка стала крижаною.

---

Того вечора я не могла заснути. Думки літали, як бджоли у вулику. Слова Артема, його погляд, Лізин тон — усе це змішувалося в мені, змушуючи серце стискатися. Я відчувала: щось уже змінилось.

Наступного дня він написав мені повідомлення:

> "Можемо поговорити? Не в аудиторії. Там, де можна бути собою."

Ми зустрілись у парку, далеко від шуму. Там, де дерева ховали нас, і де правда могла звучати без осуду.

— Я не хочу брехати, — сказав він. — Але й не можу не говорити з тобою. Ти... змінюєш усе в мені.

— А Ліза? — тихо спитала я.

Він опустив голову.

— Все складно.

— А з нами буде просто?

Він підійшов ближче. Його голос був майже шепотом.

— Я не знаю, що буде. Але знаю, що хочу дізнатись.

Я стояла, ніби на краю. Один крок — і все зміниться. Я могла втекти. Могла залишитися.

Я залишилась.