Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Спочатку був звук. Щось середнє між дрилем і зграєю ворон, які сваряться.

Потім — запах. Кави? Ні, на жаль. Це була я.

Потім — біль. Головний. Як якщо б у мене в черепі вирішили відкрити нічний клуб із поганою акустикою.

Я розплющила очі. Стеля. Біла, незнайома. Ще мить — і мозок починає хоч якось працювати.

Дивна квартира. Дивне ліжко. Дивне… тіло поруч.

О, Боже. Це що, хтось чоловічої статі?

Я обережно підвелася. У сукні з учорашнього вечора. Зі смаком у роті не шапманського, а дешевого кримінального роману.

І тут я побачила його — сплячого. Волосся скуйовджене, дихання рівне, обличчя миле…

І на пальці — обручка.

Я підняла руку. На моєму пальці — теж обручка.

Срібляста. Блискуча. І, чесно кажучи, симпатична.

Ну все. Або я в серіалі, або в дурдомі. Або в обох.

Антон

Прокидатися з відчуттям, що ти щось наробив — це особливе мистецтво.

Я підвівся, наче робот після довгого простою. Голова гуділа, як чайник, якому не дали закипіти.

Поглянув праворуч. Жінка.

Темноволоса, хмуриться. І, здається, дуже хоче мене вбити. Або принаймні пожбурити в мене тостером.

— Доброго ранку, — сказав я, обережно, наче тестуючи її реакцію.

— Може й доброго, — пробурмотіла вона. — А може й весільного?

Я кліпнув.

— Перепрошую?

Вона показала на мій палець. Я подивився — обручка.

Потім показала на свій. Та сама історія.

— Ну, — сказав я, — принаймні у нас гарний смак у прикрасах?

Женя

Я намагалась дихати глибоко. І не задушити цього жартівника.

Знайоме обличчя. Дуже знайоме. Клуб, бар, текіла, сльози сміху…

Антон. Мохіто з ромом. Сильний, незалежний і з м’ятним ароматом.

— Тобто, — почала я, — ми з тобою...

— Ймовірно, одружилися, — закінчив він. — Вітаю?

— Не смішно. У моїх планах на життя на сьогодні був похмільний сніданок, а не медовий місяць.

Я схопила свій телефон.

Сторіз. Боже, сторіз!

“Женя + Антон 4ever”

“#КоханняЗПершогоШоту”

І — о жах — маленьке відео, де я кричу:

“Ми офіційно наречені, ха-ха-ха!”

Я подивилась на нього.

— Це... ну, типу, жарт?

Він виглядав так, наче роздумує, чи сміюся я зараз чи плачу внутрішньо.

— Ну, якщо це жарт — то дуже переконливий. Тут навіть коробочка з-під кілець є.

Антон

Я встав. І справді — на столику лежала невелика червона коробочка.

Всередині — чек.

Ціна — "душевний спокій". Плюс-мінус.

— Гей, Женю...

— Що?

— У тебе є паспорт? Бо мій десь у куртці, а без нього РАЦС нас не міг одружити...

Вона витріщилась на мене.

— Тобто...

— Тобто, можливо, ми просто зіграли роль молодят. Як пара, що вдає з себе "в шлюбі" після трьох мартіні.

— Ну, або ми реально в шлюбі. Вітаю, коханий!

Ми обидва розсміялись.

Це був той самий абсурд, коли плакати вже смішно, а сміятись — лячно.

Женя

І тут задзвонив мій телефон.

На екрані: Мама.

Я застигла.

— Це вона...

— Хто? — спитав Антон.

— Жінка, яка дасть мені прочухана, якщо побачить сторіз із весільним хештегом, а не справжнім весіллям.

Він нахилився до екрана.

— А вона хоча б симпатична?

Я вдарила його подушкою.

— Мовчи чоловіче моє нещастя.

Мені здається, в цей момент у мене відмовив шлунок, серце і здатність до логічного мислення. Бо телефон продовжував дзвонити, а я — тупила.

— Відповідай, — підштовхнув Антон, вже зручно влаштувавшись на подушках, наче готується дивитися серіал. — Це ж твоя мама. Час для родинного трилеру.

Я глибоко вдихнула. Зібрала всю свою внутрішню Жанну д'Арк, яка захищає честь доньки перед армією “А де внуки?”.

Натиснула “прийняти виклик”.

— Алло, мамо...

— ЖЕНЮ! — одразу крик.

От і він — ультразвук, що пробиває шибки і мої нервові закінчення.

— Я тільки що побачила твої сторіз! Це що було?! Весілля?! Ви що, одружились?! Чого без нас?! Ти що, втікала в Лас-Вегас?!

— Мам, це... довга історія.

— Женю, я тебе народила не для того, щоб ти виходила заміж у кросівках і без фати! Ти хоч сукню нареченої обрала?!

Я подивилася на свою сукню з блискітками й розмазаним тональником — сукня була, але нареченою вона хіба що в мексиканському серіалі.

— Мам, це не зовсім весілля...

— А що? Веселий розіграш? Це ти у кого така жартівниця пішла?! У мене, чи що?!

— Мамо, заспокойся. Це... тимчасово.

(Я що, сказала тимчасово?! Я ЗБІЛЬШИЛА ЇЙ ТИСК!)

— Тимчасово?! — зойк. — У вас що, тест-драйв шлюбу?!

На цьому етапі я просто відійшла від вікна, бо почала боятись, що вона матеріалізується через нього, як гнівна версія Мері Поппінс — тільки з чайником замість парасолі.

Антон, до речі, вирішив зробити все ще гірше:

— Це вона? — прошепотів і помахав.

— Ти кому там махаєш?! — підозріло запитала мама.

— Нікому! Це... кіт! Кіт махає! — пробелькотіла я, махаючи у відповідь. Антон, заразом, ще й почав нявкати.

Я. Помру. Просто тут. І на моїх поминках буде тема "Жінка, яку зламав чоловік із м’ятним диханням".

— ЖЕНЮ, якщо ти зараз не скажеш мені правду, я приїду. І знайду вас. І тоді вже буде весілля — справжнє. З баянчиком і дядьком, який розкаже непристойний тост.

— Мамо, я передзвоню. Мені треба... розібратись. У документах.

— У яких? У свідоцтві про шлюб?! — і короткі гудки.

Я кинулась обличчям в подушку.

— Ну, — озвався Антон. — Зате тепер вона точно мене хоче побачити. Вона вже майже теща, так?

Я повернула до нього голову.

— Якщо ти ще раз скажеш слово “теща” — я одружу тебе з пральною машиною. Вона теж біла й шумить, коли з нею сваришся.

Він розсміявся. Я — вже ні. Бо ситуація була така:

1. Обручка на пальці.
2. Антон — у ліжку.
3. Мама — в стані бойової готовності.
4. А я — у ролі героїні комедії, яку чомусь сценаристи перетворили на реальність.