Читати книгу - "Подорож до невідомого Бара́тіно, Микола Квітень"

...Пасажири плацкартного вагона, яких виявилося чимало, давно перекусили, і, поділившись з усіма запахами вечері, переважно «мирно» сопіли під монотонний стукіт коліс... Мені ж, попри пізню пору та характерну для зборів і початку подорожі втому, не спалося. Одна за іншою мене відвідували думки: про непрості стосунки з Наталкою, привабливу силу «забутого богом» Білоруського села і пригоди, що очікували на мене там. І все це на тлі: «Тудук-тудук, тудук-тудук...»

...Під ранок я спав — вочевидь, міцно, оскільки прокинувся не від дзвінкого голосу провідниці, а вже від її поштовхів у плече.

- Вставай, хлопче, проспиш свій Бобруйськ!

* * *

Чекаючи на електричку, я коротав час: додзвонився додому (вистоявши чергу в «Переговорному пункті»), щоб заспокоїти батьків; купив зворотний квиток; перекусив своїми бутербродами та купленим чаєм; поблукав вокзалом і навіть подрімав у «залі очікування».

Поїздка в місцевій електричці була недовгою: години з півтори. І коли я вже опинився в автобусі, то зрозумів, що все ще під враженням неймовірного контрасту між, з одного боку, гнітючим станом вагонів електрички, — з брудною (запахом туалету) підлогою, тріснутими світильниками, холодом («підкріпленим» парою з рота), убогими сидіннями та давно не митими вікнами, — і, з іншого, — душевною теплотою простих людей з глибинки, що там їхали.

Всупереч обставинам, їдучі - через холод - у верхньому, переважно застарілому одязі та в головних уборах, вони зберігали внутрішню гармонію у стосунках між собою, і абсолютно несподівану співчутливість до мене — чужинця, який розмовляв «не так, як вони», й вдягнений, по відношенню до них — людей малого достатку — майже зухвало.

Ті, хто сиділи поближче, уточнивши, куди їду, ділилися своїми варіантами, як туди краще дістатися, називаючи при цьому химерні, як на мене, назви місць. А дістаючи зі стареньких сумок узяту з дому їжу, щедро нею ділилися: хто пиріжками, хто яблуками, а хто навіть компотом із пляшки — все що було з собою... А які в них при цьому були очі! Не дарма ж кажуть: «Очі — дзеркало душі».

* * *

Автобус, прямуючи старими сільськими дорогами й скриплячи «старістю», віз мене вже години з дві. Увімкнувши в якусь мить фари, — починало сутеніти, — він одразу ж сповільнив хід і зупинився. Просто посеред лісу...

Випустивши мене одного, він продовжив свій шлях, несучи із собою останні звуки хоч якоїсь цивілізації, і залишаючи мене наодинці з непривітним і швидко темніючим лісом. Не зустрівшись ні з Шуркою, ні з кимось іншим, я якийсь час стояв у нерішучості: «А чи туди я приїхав?!»

Але вже за кілька хвилин до мене долинув слабкий, але швидко зростаючий гул мотоцикла, який незабаром виринув прямо з лісу.

- Ласкаво просимо в Білоруські ліси! - Голосно і радісно прокричав Шурка ще здалеку, ніби заспокоюючи.

Товариша я впізнав лише за голосом: розгледіти вже заважали сутінки, що спустилися, і незвичний, у моєму розумінні, але абсолютно доречний для лісу одяг. Шурка був не один: «за кермом» був батько, який вирішив підстрахувати сина через рясний сніг, що випав напередодні. Мотоцикл із коляскою (в яку посадили «гостя здалека») акуратно прямував ледь помітною, — навіть при світлі фари, — дорогою, уникаючи з'їзду в придорожній замет, вибратися з якого було б не просто.

Темніло швидко, і коли ми досягли села, — якого я, власне кажучи, не бачив через відсутність світла на ліхтарних стовпах, — я зміг розгледіти тільки один будинок, що стояв на околиці, — будинок товариша. Далі — суцільна темрява.