Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

День у Селарії починався не з кави — а з диму. Принаймні, якщо ти — Лайра Арден.

На даху башти, що слугувала студентським гуртожитком Академії Великого Полум’я, диміла невеличка жаровня. Біля неї, сидячи навпочіпки, Лайра смажила щось схоже на пиріжки з сиром і зеленню. Вона винайшла цю «традицію» ще на першому курсі — бо сніданки в академічній їдальні були «образою для всіх відчуттів, окрім байдужості».

— Це небезпечно, — сказав десь за спиною голос.

— Життя небезпечне, Аріо, — відказала вона не повертаючись. — Особливо, якщо ти зголоднів.

Хлопець — високий, трохи занадто акуратний для свого віку, з книгами під пахвою — обережно ступив ближче. Він був її сусідом по поверху і, за сумісництвом, єдиною людиною, яка ще не здалася в спробах «цивілізувати» Лайру.

— Це не можна тут робити. Якщо нас побачать…

— Якщо побачать — то попросять рецепт. — Вона розвернулась до нього з хрустким, рум’яним пиріжком у руці. — Спробуй. Вчорашній сир і трохи гострого листя тіреї. Майже не отруйно.

Аріо важко зітхнув, але взяв. І, як завжди, піддався її усмішці, яка мала ефект змови.

Потім вони сиділи поруч, звісивши ноги з краю даху, і дивились, як Аскелія прокидається. Зі шпилів здіймався туман, вулицями бігли учні в мантіях, хтось закликав книжки, що летіли слідом, а на горизонті загорялися вогні ранкових заклять — сині, як небеса над ними.

— Тобі справді байдуже, що подумає твоя мати? — запитав Аріо тихо.

— Мені не байдуже. Просто я втомилась бути її проектом.

— Вона ж Верховна Магістра. Ти розумієш, що тебе бачать як… наступницю.

— Я не спадкоємиця. Я — Лайра. Я — буря, дим і пиріжки, пам’ятаєш?

Вона кинула залишки жару в повітря, і вони розсипались іскорками.

У той момент вона сміялась. Але десь у глибині її погляду вже ховалась тінь — як перед бурею. Бо цього ранку її ще не викликали до магістерської зали. Її мати ще не сказала їй, що час обирати. Що світ — навіть магічний — не завжди дозволяє бути вільним.

Але все починалося з пиріжків. І з того, як дим підіймався в небо, несучи з собою запах свободи.

Після сніданку на даху, Лайра спустилася до аудиторії трансмутацій — запізнившись, як завжди, рівно на сім хвилин. Вона влетіла у двері, вітром роздуваючи аркуші й нотації, і вклонилася настільки перебільшено, що кілька студентів на задніх рядах захихотіли.

— Пані Арден, — сухо промовив професор Тіліан, не відриваючи погляду від зеленого кристалу, що зависав над кафедрою. — Сподіваюся, ви знову рятували світ.

— Лише кулінарну честь Академії, — відповіла вона, сідаючи поруч із Аріо.

Той вже встиг зробити нотатки, виписати формули, намалювати схему енергетичної циркуляції і навіть посперечатися подумки з професором — про це свідчили зморшки на його лобі. Лайра ж витягла з рукава червону цукерку і поклала собі на язик, усміхаючись самій собі.

На перерві вона бігла через внутрішній сад — серед сріблястих дерев, які щоранку перешіптувались між собою, струшуючи блиск з листя. Її біле плаття зачіпалось за гілки, але Лайра не звертала уваги. Вона завжди рухалась, ніби все життя — танець, і хтось лишень увімкнув музику.

У великій залі на півдні Академії було вільно. Тут вона тренувалась — по-своєму. Ніяких формул, жодних обмежень. Лише вогонь у долонях і свобода в грудях. Її полум’я — яскраве, як її волосся — слухалось не заклять, а емоцій. Воно горіло, коли вона сміялась. Спалахувало, коли злилась.

— Лайро! — крикнув знайомий голос.

Це була Лінн — її подруга з факультету стихій. З блискучими очима і волоссям кольору місячного сяйва, вона влетіла у залу з новиною, що, як виявиться, змінить усе. Але поки що вона лише тримала щось за спиною.

— Угадай, хто отримав запрошення до магістерської зали сьогодні ввечері?

Лайра примружилась.

— Не кажи, що ти…

— Ми, — відповіла Лінн, підстрибуючи на місці. — Нас обох. Я ледь не втратила свідомість, коли побачила печатку. Вона червона, Лайро. Не зелена, не срібна — червона! Це або слава, або повна катастрофа.

— Або весілля, — сухо мовила Лайра, стискаючи пальці, наче намагаючись втримати вогонь усередині себе.

— Не сміши. Хто влаштовує заручини через магістерську раду?

— Ти забула, хто моя мати?

— О, точно, — Лінн скривилась. — Верховна Магістра Арден, володарка холодних поглядів і теплих погроз. Вибач. Хочеш, я скажу, що захворіла? Підкину жабу в зілля Декана? Виглядатиме, ніби епідемія.

— Занадто гуманно. — Лайра криво всміхнулась, але очі в неї були серйозні. — Лінн, у мене погане передчуття.

— Та годі. Ти завжди маєш погане передчуття, коли треба надягати офіційне.

— Це правда, — погодилась Лайра і обережно змахнула крихітну іскру з краю сукні. — Але цього разу щось інакше.

Лінн замовкла, подивилась на неї довше, ніж звично.

— Якщо щось піде не так… ти знаєш, що я з тобою, так?

— Знаю, — відповіла Лайра. — Але, якщо що — ховай пиріжки. Вони занадто смачні, щоб їх конфіскували.

Вони засміялись.

— І що, мені одягнути сукню з паєтками чи бойовий шолом?

— Шолом точно знадобиться, якщо прийде твоя матінка, — пирхнула Лінн. — А паєтки — ні. Її це може образити. Ти ж знаєш: "Стриманість — ознака сили".

— А я думала, це просто її маніфест про нудьгу.

Вони вдвох ішли вузькою доріжкою вздовж оранжереї, де росли теплокровні квіти, що підспівували, коли поруч проходила симпатична компанія. Лінн свиснула — одна з квіток підморгнула їй пелюсткою, інша муркнула в тональності ре-мажор.

— Ну… — Лінн штовхнула її плечем. — Може, це не так страшно? Можливо, тебе хочуть нагородити. Або запропонувати стажування в столичній раді.

— Або передати в шлюб якомусь вусатому аристократу з північної гілки роду Вельтар. Ти ж знаєш їх — шарф довший за біографію, очі мов вицвілі монети, і все життя пахне корицею й презирством.

— Ну, принаймні корицею.