Читати книгу - "Бідаха, Елара Кель"

І завжди — біля Дихаючої стіни.

Ніби сподівався, що вона знову щось видихне.

Він ніжно клав їх на землю. Складав ручки, ніжки. Притуляв ребро до ребра. Штурхав носом. Пальчиком. Бубонів.

— Ну? А тепер?

Скелетик лежав.

Нічого не відбувалось.

Потім стіна його вбирала у себе, не відразу — іноді за день, іноді за тиждень. Вона зітхала, ворушилась, і скелет просто зникав.Ніхто не знав, куди саме.

Бідаха не здавався. У нього було хобі. А ще — надія, маленька, непрактична, грибна.

І серед усіх проєктів був один особливий, довгограючий, великий, живий — хоча ще не дихав.

Він збирав цей скелет десятиліттями. Шукав ті самі кістки, які є в людині. Не просто «рука» — а саме та крихітна кісточка з зап’ястка, яку завжди гублять. Не просто «нога» — а плеснова кістка, що лежала глибоко в ямі й пахла ще свіжою вогкістю.

Коли він знаходив таку — Бідаха тремтів, притискав до себе й бубонів:

— Це вона... Це вона...

Він ніс її, як скарб, і обережно вкладав у скелет — що лежав окремо, віддалік. Його друг, ще не живий, але вже його.

Скелет зростав, повільно, як гриб, рік за роком.

І щоночі Бідаха приходив і додав щось нове. Іноді просто прибирав пил. А іноді сидів поруч і бубонів байки — про мох, про скрип труби, про те, як черниця зв’язала шапочку одному зі скелетиків.

Бо це було не хобі.

Це була мрія.

***

Це сталося не зразу. Не було фанфарів і не спалахнула блискавка.

Бідаха просто приніс останню кісточку — малесеньку, як крихта на підлозі вівтаря. Фаланга. Він знайшов її у вибоїні між двома гробами, де навіть вітер боявся ступати. Він тремтів, коли клав її на місце — туди, де вже чекали пальці. Підігнав, обережно штовхнув носом. І тоді...

Скелетик ворухнувся, спершу — ледь-ледь, наче не був певен, чи має право. Потім впевненіше — пальцем. Потім ногою. Потім сів і просто подивився на Бідаху.

Бідаха застиг.

Очі розширились, як жаба після дощу. Рот розтулився, але звуку не було. Тільки — бубоніння. Радісне. Нескінченне.

— Ти! Ти! Ти є!

Вони стали нерозлучними.

Бігали склепом, як тільки гриб і скелет можуть бігати. Схилялись над труною напіврозкладеної парочки — ті хіхікали й казали:

— Он які милі... хоч не смердять, як ті минулі.

Гралися в переховки, і Бідаха щоразу ховався так, що виднілась лише його дупа. Скелетик її лоскотав.

Коли труба пророкувала:

— Кістка знайде свою путь!

Вони обидва падали на підлогу, вдаючи мертвих.

Одного разу Бідаха навіть приніс скелетику мох. Справжній, свіжий, ще вологий, поклав перед ним, бубонів:

— Смачно. Дуже. На, їж...

Скелетик не їв. Але поклав кістляву руку на мох, і цього було досить.

Та радість — як тіло скелета, складена з крихких частин.

***

Одного разу, коли вони бігли через склеп, скелетик зачепився. Нестабільний, складений із кихких зогнилих кісток від різних людей... Він спіткнувся об обмотану ногу некроманта (той бубонів закляття проти власної смерті) і впав. І цього разу — розсипався. Не «розвалився», а розсипався на порох.

Бідаха кинувся до нього. Але... Дихаюча стіна вже дихала. Вона втягувала порох, кістки, пил. Зітхала глибше, жадібніше, голодніше. І залишила лише порожнечу.

Бідаха сів просто біля стіни. Обхопив себе руками. Мовчав. А потім почав плакати, так само мовчки, тільки текло по грибному обличчю.

Сльози у нього — не вода, а спори: м’які, сріблясті. Вони текли по щоках, капали на кам’яну підлогу, западали у тріщини.

І проростали.

А він сидів, і не бачив, як Ґустав замовк, як скелетики завмерли, що привид черниці стоїть поруч, із недов’язаним шарфиком у руках і уважно його розглядає.

Бідаха нічого не бачив. Бо друг, який ожив, вже вдруге помер.

***

Стіна дихала голосніше.

Не просто — як завжди, не шепотіла, не булькала. Вона гуділа, ніби зсередини її хтось качав міхами. Бідаха плакав, притулившись до неї спиною і не рухаючись. Він не помітив, як край його гелевого тіла почав затягуватись усередину. Стіна вбирала його у себе повільно, спокійно, як ковдра — того, кого любить, і того, кого хоче назавжди.

Склеп здригнувся.

Спершу — труба. Вона закричала:

— Наразі! Вже! Зараз! Готуй лопатки!

— Що?! — перепитав Ґустав. — Я живий! Я! Ой, то не до мене?

І кинувся чаклувати. Його руки світилися, наче в нього вийде, але не вийшло.

Привид черниці вже стояла над Бідахою. Вона не кричала, а намагалася вхопити його за слизький палець.

Труба репетувала:

— І — раз! І — два! І — три! Тягни!

А сантехнік, уперше за стільки років, відірвався від труби, ключ лишився стирчати у металевій щелині — як згадка. Він підійшов до Бідахи і схопив його за «плече», якщо те взагалі можна було так назвати.

Скелетики дзвонили щосили. Один ударився об стіну черепом — спеціально. Інший сів на трубу й дзеленчав ногами, ніби грав на дзвониках. Третій — висів на дупі Бідахи, яка вже була майже в стіні.

Парочка в труні нарешті вилізла.

— Коханий, тягни ніжку!

— Моя чи його?

— А яка різниця? Обидві гарні!

І вони обидва хапали Бідаху за те, що ще лишилось назовні.

Бідаха не пручався. Не тому, що хотів померти — він просто не вірив, що хтось буде тягнути його назад.

Але всі тягнули. Склеп — цей химерний набір зламаних створінь, уламків історій і непотрібних страхів — весь, одночасно, тягнув його назад.

І витягли. І повалились гуртом, наче перетягували канат. Черниця пішла у свій в'язальний куток і принесла звідти новий шарфик. Обкрутила його на шию Бідасі. Сантехнік мовчки повернувся. Парочка полізла назад у труну, кудкудакаючи про подвиг.

А скелетики мовчки сиділи біля Бідахи.

Вперше — без дзвіночків. Просто сиділи.

***

І тут — щось ворухнулось біля підлоги. Там, де сльози-спори залишили вогку пляму. Вона здригнулась, випустила грибну ніжку, потім — маленьке тільце, а потім — очі.