Читати книгу - "Бідаха, Елара Кель"

Очі, дуже схожі на його.

Новий Бідаха.

Він ще не міг говорити, не міг ховатись. Навіть дупи ще не мав. Але пальчик у нього був.

І ним він торкнувся великого Бідахи.

Той здригнувся і поглянув.

Нічого не сказав. Лише злегка сховав велике лице в шарфик.

Привид черниці мовчки підійшов, поклав йому другий клубочок.

— І тобі буде. — сказала до малого Бідахи і знову зникла у тіні свого кутка.

***

У склепі знову було тихо, але ця вже тиша вже була інша.

Ґустав-двічі-померлий сперечався сам із собою.

— Ну добре, цього разу ти був корисний.

— Я завжди корисний! Просто не завжди вчасно!

Парочка в труні знову обіймалась.

— Тепер я хочу дитинку... грибну.

— Ой, ну не тут же, будь ласка.

Сантехнік мовчки поправив трубу, труба не пручалась. Лише видавала хрипке:

— Кістка в серці — серце не кістка.

Скелетики бігали колом довкола маленького Бідахи, і, здавалося, дзвіночки дзвеніли ніжніше, не голосно, а як сміх через сльози.

Великий Бідаха сидів у шарфику. Бубонів щось дуже м’яко — до себе? До малого? До стіни?

Маленький Бідаха сидів поруч.

Поки що він не вмів нічого, крім дивитися і торкатися. І бути. А це — вже більше, ніж мали деякі живі.

Він поклав голівку на бік великого Бідахи.

Той не ворухнувся. Але перестав бубоніти.

Склеп гудів ледве чутно.

Стіна зітхала. Не дихала — а саме зітхала. Не з голоду. З втоми? Спокою?

І десь у кутку, забута всіма, черниця в’язала ще один шарфик.

Про всяк випадок.

Кінець