Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

«…Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати Вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна в латинській мові, що стосується служби козаків у його величності, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Де Брежі відклав убік перо та виглянув у вікно. Це був високий красивої зовнішності чоловік з довгим світлим волоссям та такого ж кольору легкою борідкою, підстриженою по тодішній моді. Одягнутий він був як і належить графові – в пурпурну котарду з рядом золотих гудзиків по всій довжині, що доходила до середини бедер, та в тон їй темного кольору шосси, які вигідно відтіняли його сильні ікри.

Граф був зайнятий черговим листом до Мазаріні, в якому описував успіхи у просуванні перемовин із Богданом Хмельницьким, головним писарем реєстрового Запорізького війська. Перемовини йшли важко, тож граф стирчав у Варшаві ще з минулого року, почергово зустрічаючись то з королем Владиславом IV Вазою, то з його канцлерами, то з самим писарем Запорізького війська. Де Брежі не до кінця розумів чому такої ваги має якийсь писар, хай і генеральний, і чому без його згоди, та згоди козацьких старшин, король не відправляє допомогу своєму доброму союзнику принцу Конде, проте бачив якої ваги при дворі має слово Богдана Хмельницького, бачив який хист військовий та політичний має цей писар, тож схилити на свій бік цього чорноокого козацького лідера було його першочерговим завданням.

На вулиці стояв пізній жовтень 1644 року. Варшава того часу поставала перед Де Брежі у всій своїй величній красі, нестримних розкошах, балах, полюваннях знаті. Проте не бачив граф ані злиднів селянської черні, ані доведених до краю простих людей, готових піти за кожним, хто пообіцяє скинути з них ярмо шляхти. Варшава нагадувала перестиглу грушу, яка може розірватись лиш від одного необережного доторку. Реальну вагу у Речі Посполитій мала знать, тоді як король відігравав роль номінальну.

Владислав IV Ваза шанував козаків як реальну силу, яка здатна привести до влади будь-кого, хто надасть їм колишні привілеї та вольності. Він вбачав у них своїх рятівників, які допоможуть йому скинути владу знаті та повернуть утрачений трон Польської Корони. Саме тому надумав він втягнути Польщу у війну проти кримського хана і підлеглих йому турків за підтримки нічого не підозрюючої шляхти, яка, за задумом короля, дозволить йому набрати та сформувати грізне військо. Ударну силу у цій королівській армії він планував відвести саме козакам, тому відсилати кілька тисяч воїнів на допомогу Франції у такий непростий для Польської Корони час Владислав намірів не мав. Змінити його думку могли лише самі козаки. На них і покладав надії Де Брежі. Цей хитрий та розумний віконт не дарма жив останній рік у Польщі. Він добре ознайомився з реальною розстановкою сил у Варшаві та бачив на чиєму боці сила.

У його покої постукали. Граф відірвав погляд від вікна, де дощами та останнім листопадом проходив жовтень.

-Увійдіть. – коротко кинув він французькою.

Повільно відкривши двері, у кімнату безшумно увійшов його особистий камердинер, який приїхав із ним з дому. Довгий, худий, з величезною лисиною, яку навіть не збирався приховувати, він виконував для свого графа купу інших доручень.

- Monsieur, – слуга вклонився, - прибув Хмельницький. Вас очікують у Сенаторському залі, король незабаром підійде.

-Дякую, Клоде. Я саме збирався йти.

Клод вийшов, вклонившись на прощання на порозі покоїв. Де Брежі заметушився. Сьогодні він діб’ється остаточної відповіді. Без гарних новин додому він не повернеться. Мазаріні не пробачить йому провалу цієї операції. Дюнкерк надто важливий, аби здатися. Зібравшись, він вийшов з покоїв та направився до Сенаторської зали через довгий коридор, оббитий темно-червоним бархатом та добре освітлений навісними лампами, які теплими вогниками звисали з побіленої стелі.

Дорогою до тронної зали граф поринув у спогади. Франко-іспанська війна була частиною Тридцятилітньої війни, під час якої то французи то іспанці отримували перемінний успіх. Проте фортеця Дюнкерк виявилась французам не по зубам. Її ось уже десять років тримали під своїм контролем іспанці, і ніяким побитом звідти вибити їх не вдавалося. Цитадель була надто важливою точкою, аби відмовитись від планів узяти її під свій контроль. Фактично Дюнкерк відкривав дорогу до протоки Ла-Манш, стратегічної морської території, яка могла надати французам значної переваги у цій війні. Проте навіть допомога Англії та Нідерландів не змінила становище. Вперті іспанці продовжували утримувати фортецю.

Саме тоді французький інженер Боплан запропонував просити допомоги у козаків. Армія вільних лицарів славилась на весь світ своєю хоробрістю, хитрістю та шаленством. Звиклі до війни та безкінечних битв, козаки стояли до кінця та сміливо дивились у вічі смерті. Мати у своєму військовому розпорядженні такий потужний ударний кулак мріяв не один світовий полководець. Де Брежі пристав на цю пораду та доповів про неї наступнику Рішельє кардиналу Джуліо Мазаріні. І ось він тут. Цілий рік намагається зрушити з місця перемовини, які сам же і затіяв, а тепер ладен був віддати усе аби швидше покінчити з цією непевною справою та побачити, нарешті, береги рідної Франції.

Увійшовши до Сенаторської зали, де Брежі занурився у шум десятків голосів, які щось між собою голосно обговорювали. Приміщення, виконане у білосніжно-золотих тонах, було достатньо великим, аби спокійно умістити у себе сотню людей. Стіни прикрашені десятками канделябрів, що надавали залі ще більш сяючого та урочистого вигляду. В кінці на підвищенні, оббитому червоним бархатом, стояв трон, а обабіч, вздовж стін, у два ряди вмістились десятки красивих стільців з оздобленими зручними спинками. Зала дихала розкішшю та величчю.

Ще на порозі де Брежі швидко відшукав очима Хмельницького. Той стояв у супроводі вже знайомого графу полковника Зигмунта Пшиємського, який мав зовсім сиву голову, хоч був ще не старого віку, та незнайомця з характерним оселедцем на виголеній голові. Козак. Одягнений незнайомець був скромно, він сірою плямою виділявся на фоні того різнобарв’я в одежах, якими славилась і польська і козацька знать. На плечі його була накинута вичинена шкура вовка, що надавала його постаті якоїсь незбагненної химерності та незвичності. Граф рушив до них крізь натовп знаті, яка, завбачивши його наближення, відходила убік та низько кланялась. Він кланявся у відповідь, тож його просування у бік Хмельницького значно затрималось, що дало можливість незнайомому козаку добре його вивчити. А те, що козак його вивчав, не було сумніву, бо він не зводив з нього зацікавленого погляду своїх світло-сірих очей. Ці очі трохи лякали де Брежі. Ні у кого більше не бачив він такого погляду – пронизливого, колючого. Здавалось, незнайомець бачив його наскрізь та чув його думки. Коли граф, нарешті, наблизився упритул до Хмельницького, незнайомець, злегка кивнув, вітаючись. Де Брежі кивнув у відповідь, та мовити нічого не встиг, так як до Сенаторської зали увійшов король.