Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Сонце вже давно піднялося над столицею, але в маєтку Мотбайнів усі добре знали: до кімнати леді Амілії краще не заходити до обіду.

Вона лежала, закутавшись у ковдру, мружилася на світло, що просочувалося крізь важкі штори. Голову ніби стискало після довгого нічного недосипання. Але вперше за тиждень — нічого не тиснуло в душі.

«Роботи не буде… принаймні до понеділка», — пригадала вона з полегшенням.

У двері тихенько постукали.
— Це я, Лінет. З водою.

— Заходь, — втомлено озвалась Амілія.

Служниця принесла мідний тазик з прохолодною водою, акуратно поставила на столик і відійшла.
— Бал завтра, леді. Ви хочете трохи пройтися сьогодні?

— Не зовсім пройтися… — Амілія сіла, відкидаючи ковдру. — Я думаю навідатись до брата.

Лінет не стримала здивування:
— Лорда Ніліана?

— А кого ж іще? — саркастично відповіла Амілія, занурюючи руки у воду. — Він знову не був у маєтку вже тиждень. Можливо, сьогодні… хоч подивиться в мій бік.

Лінет нічого не сказала. Вона знала: ця розмова — не про брата. А про надію.

***

Карета їхала бруківкою, глухо стукаючи колесами. Через вузьке віконце Амілія спостерігала за знайомими кварталами столиці. На вулицях було людно — місто готувалося до великої події.

А вона — ні.

Вона сиділа в куті, обхопивши себе руками. Сукня була проста, темна. Волосся — зібране. Обличчя — втомлене.

«Навіщо я їду?» — думка не давала спокою.

— Він мене не чекає. Він навіть не знає, що я йду.

Ніліан мав свою окрему резиденцію. Окреме життя. Окрему вагу у світі.
Амілія згадала, як востаннє вони сиділи разом за столом — хіба місяць тому? Він мовчав, вона теж.

Їй хотілося поговорити. Але, здається, він не бачив у ній нічого, окрім “молодшої сестри”. А може, просто не мав часу бачити.

Карета зупинилася. Кучер обернувся:
— Пані, прибули.

Амілія ще хвилину сиділа нерухомо. Дивилась перед собою.
«Можливо, це помилка. Даремно я поїхала.»

Проте двері відчинилися — і вона вийшла.

Маєток Ніліана — розкішний, мов музей. Холодний, мов святилище. І такий же порожній.

Ніхто не зустрів її біля входу. Вона звично пройшлася площею перед головними сходами, ковзаючи поглядом по кам’яних статуях, що вже давно не викликали в неї нічого, окрім байдужості.

Слуги на подвір’ї завмерли, щойно помітили її постать. Вони мовчки спостерігали, злегка кланяючись, щойно вона наближалась. Механічно, беземоційно. Як завжди.

Амілія пройшла всередину, не вимовивши й слова. Її кроки лунали по мармуровій підлозі — дзвінко, чітко, порожньо.

Вона майже дійшла до знайомих дверей — кабінету Ніліана, як звідкілясь із бокового коридору, поспіхом вибіг дворецький.

— Леді Аміліє! — він зупинився, притисши руку до серця в легкому уклоні. — Пробачте… але його світлість, мій господар, на жаль, дуже зайнятий.

— Як завжди, — тихо відповіла вона, не дивлячись йому в очі.

— Якщо бажаєте, я можу передати, що ви заходили…

— Не варто, — урвала вона. — Він і так це не запам’ятає.

Кілька секунд вона ще стояла перед дверима. Потім повільно розвернулась і пішла назад. Її сукня шелестіла по кам’яному коридору, заглушаючи легке зітхання дворецького.

Амілія вийшла з будівлі швидко, не озираючись. Її обличчя залишалось спокійним, але всередині все клекотіло. Дарма час потратила, — майнуло в голові. Вона стискала кулак у тонкій рукавичці, поки її ноги самі не привели до карети.

Кучер, побачивши її, поспішно відчинив дверцята і допоміг їй піднятись. Як тільки вона сіла, він запитав:

— Куди тепер, леді?

Амілія мовчала. Кілька секунд дивилась у вікно на сіре небо, ковтаючи розчарування. Потім, спокійно і тихо:

— В маєток.

Кучер, певно, подумав, що вона хоче повернутись додому. Він уточнив з усмішкою в голосі:

— Ваш, леді? Звичайно, це не займе багато часу...

— Ні, — перебила його Амілія, не підвищуючи тону, але так, що він одразу змовк. — В маєток маркізи Лорн.

— Як накажете, леді, — озвався він злегка здивовано, і карета рушила.

Вітер хитав завіси на вікнах, а Амілія, сперши підборіддя на руку, вже подумки уявляла обійми Ребеки — єдиної людини, яка завжди знаходила для неї час.