Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Джесі повільно повернулась до столу, взяла блокнот. Вперше за довгий час вона не записала жодного симптома. Жодної професійної нотатки.
Лише одне слово.
Джордан.

І риску під ним — пряму, бездоганну. Як лінія, яку не можна перетинати.

Вона спробувала стерти його образ із голови. Марно. Він уже лишився там. В очах, на шкірі, у нервах.

Вона ще довго сиділа в кабінеті, наче не могла вирішити — встати чи залишитися тут до ранку.
Ззовні вже починало сутеніти. Промені поволі ковзали поверхнями, торкались столу, її плеча, щоки. І все ставало м’якшим, приглушеним, як плівка, накладена на реальність.

Джесі вдихнула глибше, спробувала повернутися в себе. У звичне — спокійне, контрольоване, професійне. Але всередині все ще ворушилась тінь його голосу. Погляду. Нерухомості тіла.

Вона замкнула кабінет, ключ клацнув коротко, і цей звук чомусь злякав її — немов порушив щось особисте, таємне.
Потім повільно вийшла з будівлі. Повітря було прохолодним, насиченим сосновим пилком і вологою. Клініка стояла осторонь, на пагорбі, серед лісу — наче сама відлюдниця, що не хоче пускати всередину чужих.

Джесі сіла в авто, обережно зачинила дверцята. Звичний ритуал — руки на кермо, глибокий вдих, спокійний погляд уперед. Але сьогодні це не спрацювало.

У дзеркалі заднього виду вона побачила себе — очі трохи темніші, ніж зазвичай. І щось у цьому обличчі здалось їй чужим. Живим. Надто живим.

Дорога додому була майже безлюдна. Машина рухалась плавно вузькими петлями, фари ковтали туман, мов ніч жила власним життям. І кожен поворот здавався схожим на той, що був до нього.

Джесі їхала мовчки. Без музики. Без думок. Лише з тим внутрішнім шепотом, який залишився після нього. Вона не могла згадати всі його слова, але тіло пам’ятало погляд, паузу перед тим, як він сказав:
«Боєшся мене?»

Вдома — звична тиша.
Однокімнатна квартира з великими вікнами, за якими ховався ліс. Стіни — у спокійних відтінках, дотики світла — теплі, розсіяні. Все, що мало б заспокоювати.

Вона скинула пальто, обережно поставила сумку на стілець. Рухи були повільні, мов у сні. Залишала за собою речі, як скинутий тягар: ключі, окуляри, блокнот… і нарешті — ту шкіру, з якої неможливо вилізти.

Роздягнулась у спальні. Білизна злегка торкалася шкіри, залишаючи сліди. Відчула, як тіло все ще напружене — наче готове захищатись. Або згоріти.

Увімкнула нічник. Тьмяне світло впало на подушку.

Вона лягла, притискаючи коліна до грудей, закрила очі.

Але сон не приходив.

Лише образ його очей. Його голос. Його тиша.

І десь між розумом і шкірою прокидалося щось небезпечне.

Ім’я.
Джордан.

Воно звучало всередині, як імпульс.