Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

698
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: 💙 Бойовики / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 85
Перейти на сторінку:
щоб стояти у затінку. Ми веслували, поки на долонях не злізла шкіра, і були переконані, що не спроможні більше на жоден змах веслом, а проте змахували — ще раз, і ще раз, і ще.

— З тебе відрами ллється піт, — зауважила Емма. — Дай я сяду на весла, поки ти не розтанув.

Її голос вивів мене з прострації. Я вдячно кивнув і пустив її на сидіння весляра, однак через двадцять хвилин попросився назад. Мені не сподобалися думки, що прокралися в голову, поки тіло відпочивало. Я уявив, як батько на Кернгольмі заходить у кімнату й бачить, що я зник, а замість мене лежить дивний Еммин лист. Як на нього накочує паніка. Перед внутрішнім зором поставали жахливі сцени з недавнього минулого: ось потвора тягне мене у свою пащеку; мій колишній психіатр падає у прірву й гине; чоловік, похований у труні, повній льоду, якого вирвали ненадовго з того світу, щоб він міг прохрипіти крізь половину горла мені на вухо свої слова. Тож я веслував, попри виснаження, попри те, що хребет, здавалося, більше ніколи не буде рівним, попри стерті до м’яса руки, і намагався не думати геть ні про що. Ті свинцеві весла були пожиттєвим вироком і рятівними соломинками воднораз.

Одним човном правила, ніби й не знаючи втоми, Бронвін — сама-одна. Навпроти неї сиділа Оливка, проте користі з неї не було жодної: крихітна дівчинка не могла потягнути за весла, не злетівши у повітря, де порив вітру міг понести її геть, мов повітряного змія. Тому Оливка вигукувала підбадьорливі слова, поки Бронвін працювала за двох (чи трьох-чотирьох, якщо брати до уваги всі валізи й коробки, що лежали вантажем на дні їхнього човника, напхані одягом, і харчами, і картами, і книжками, і менш практичними речами, як, наприклад, слоїки з маринованими серцями рептилій, що хлюпотіли у вовняній торбині Єноха, або відірвана ручка з парадних дверей дому пані Сапсан) пам’ятна річ, яку Г’ю знайшов у траві, коли ми йшли до човнів, і вирішив, що без неї він не проживе; або громіздка подушка, яку Горацій урятував з охопленого полум’ям будинку — то його щаслива подушка, сказав він, і єдине, що тримає в шорах його паралітичні кошмари).

Інші речі були такі цінні, що діти трималися за них, навіть коли веслували. Фіона стискала між колін горщик садової землі з черв’яками. Мілард помалював собі обличчя смугами за допомогою пилу з цегли, яка розсипалася від бомби. Цей дивний жест здавався частиною поховального ритуалу. Хоч те, за що вони вперто чіплялися, й видавалося дивним, та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.

Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.

— Дивіться! — заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. — Він зникає! — Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.

— Попрощайтеся з нашим острівцем. — Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. — Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.

— Прощавай, острове, — сказав Г’ю. — Ти був добрим до нас.

Горацій поклав весло і помахав.

— Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче — за своїм ліжком.

— Бувай, контуре, — зашморгала носом Оливка. — Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.

— Хороші роки, — уточнила Бронвін. — Найкращі в моєму житті.

Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.

А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.

Неначе й не існував ніколи.

* * *

Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.

— Мені це не подобається, — сказала Бронвін. — Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.

Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце — стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.

— Розвертаймось у напрямку хвиль! — закричала Бронвін, розтинаючи воду веслами. — Якщо вони вдарять нас у борт, ми точно перевернемося!

Але більшість із нас були надто змучені веслуванням у штиль, щоб змагатися з бурхливою стихією, а решта були надто налякані, щоб навіть простягнути руку до весел, натомість ми вхопилися за краї човнів і відчайдушно трималися.

Назустріч нам сунула стіна води. Ми підіймалися на гребінь величезної хвилі, й човники під нами стали майже сторч. Емма вчепилася в мене, а я — у кочет. Г’ю позаду нас міцно обійняв руками сидіння. Мов пасажири американських гірок, ми опинилися на вершечку хвилі. Шлунок пішов мені у п’яти. Ще секунда, і човен помчав протилежним боком хвилі вниз, і все, що було в ньому не прибитого гвіздками (Еммина карта, торба Г’ю, червона валіза на коліщатах, яку я привіз із собою з Флориди), полетіло через наші голови у воду.

Перейматися через втрачений крам не було часу, бо ми не бачили двох інших човнів. Поставивши свій човен на рівний кіль, ми, мружачись, вдивлялися у вир і викрикували імена друзів. Якусь мить відповіддю нам була тільки страхітлива тиша, та потім ми почули голоси, і з туману виринув човник Єноха

1 2 3 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» жанру - 💙 Бойовики / 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"